Читати книгу - "Море-океан"

на плоту лежали десятки трупів, страхітливо понівечені, повсюди — люди в агонії. А навколо скрині близько тридцяти чоловіків стерегли провіант. Очі офіцерів ніби сповнилися ейфорійною впевненістю. Вони ходили по плоту з наготовленими шаблями, заспокоюючи живих і скидаючи у воду вмирущих. Ніхто не смів і слова промовити. Жах та розгубленість через цю сповнену ненависті ніч позбавляли мови й спаралізовували всіх. Ніхто ще не збагнув, що трапилось насправді. А я спостерігав за всім і міркував: якщо так триватиме, наше становище безнадійне. Найстаршого офіцера звали Дюпон. Проминув мене у своєму білому мундирі, заюшеному кров’ю, бурмочучи щось про солдатські обов’язки й не розчув, що ще. У руках тримав пістолет, у піхвах — шаблю. На мить він повернувся до мене спиною. Я знав, що іншої нагоди мені не випаде. Навіть не встигнувши закричати, він опинився знерухомлений долі з ножем біля горла. Чоловіки, що стояли на скрині, машинально націлили на нас рушниці. Вони б вистрелили, але Савіньї гукнув, щоб не стріляли. І тоді в тиші заговорив я, притуливши ножа до горла Дюпонові. Сказавши так: нас убивають одного за одним. І не спиняться, поки не зостануться лише вони. Цієї ночі вас споїли. А наступної ночі ні виправдання, ані допомога їм не знадобляться. Вони озброєні, а нас лишилось обмаль. У темряві зроблять те, що їм заманеться. Хоч вірте мені, хоч не вірте, але буде саме так. Для всіх провіанту бракує, і вони про це знають. Вони не залишать серед живих і на одну людину більше, ніж їм треба. Хоч вірте мені, хоч не вірте, але моя правда.

Чоловіки навколо мене ніби отетеріли. Голод, спрага, нічний бій і море, що без угаву танцює… Вони намагалися міркувати, силкувалися зрозуміти. Важко уявити, що, загубившись у морі, борючись зі смертю, дізнаєшся про ще одного ворога, ще підступнішого — людей, достоту таких самих, як ти. Які проти тебе. Було щось безглузде в усьому цьому. Одначе такою була правда. Один по одному вони обступили мене. Савіньї кричав, погрожуючи й наказуючи. Та його ніхто не слухав. Хай якою дурістю вона була, але на тому загубленому в морі плоту починалася війна. Ми передали Дюпона живим в обмін на дещицю провізії та зброї. Потім усі ми скупчилися в одному з кутків плоту. І чекали, поки спуститься ніч. Я пригортав до себе Терезу. А вона все торочила: мені не страшно, мені не страшно, не страшно.

Ту ніч, як і всі наступні, я пригадувати не хочу. Ретельна, розрахована бійня. Що більше спливало часу, то менше нас мало лишитися, щоб вижити. І вони методично вбивали. Щось у тій зумисній ясності, у тому безжальному розумові мене заворожувало. Для цього потрібен винятковий розум, щоб не потонути в тому відчаї, нитка логіки в тому винищенні. В очах цього чоловіка, у які я зараз зазираю, немов уві сні, я побачив тисячу разів, ненавидячи й захоплюючись, докази жаскої геніальності.

Ми намагалися захиститися. Проте не мали змоги. Слабкі можуть лише втікати. А з плоту, загубленого в морі, не втечеш. Удень ми долали голод, розпач, шал. А потім спадала ніч, і знов розпалювалася війна, чимраз утомленіша, виснажливіша, рухи в якій чимраз уповільнювалися, у якій билися знесилені мисливці та звірі в агонії. А на світанку чергові трупи живили надії живих та їхній мерзенний план порятунку. Не знаю, скільки так тривало. Та все мало закінчитися хоч якось рано чи пізно. І скінчилося. Закінчилася вода, вино й дещиця провіанту, що ще лишалася. Жоден корабель не прийшов рятувати нас. Час для розрахунків вичерпався. Уже не було заради чого вбивати одне одного. Я бачив, як двоє офіцерів кинули у воду зброю, а відтак багато годин поспіль обмивалися, неначе знавіснілі, у морі. Хотіли вмерти невинними. Ось що лишилося від їхніх амбіцій і розуму. Все марно. Та різанина, їхнє безчестя й наша злість. Усе абсолютно даремне. Немає ані розуму, ані хоробрості, які можуть змінити долю. Пригадую, як шукав поглядом обличчя Савіньї. І врешті побачив обличчя переможеного. Тепер я знаю, що навіть на волосині від смерті людські обличчя оманливі.

Тієї ночі мене розбудив шум, розплющивши очі в непевнім місячнім сяйві, я помітив людську постать, що стояла переді мною. Машинально добувши ножа, націлив його на чоловіка. Чоловік спинився. Я не міг збагнути, чи це марення, чи жахіття абощо. Я мусив не стуляти очей. Без руху лежав. Кілька секунд, хвилин, не знаю. А потім чоловік повернувся до мене обличчям. І я побачив дві речі. Це було обличчя Савіньї, і, розтинаючи повітря, на мене падала шабля. Лиш одна мить. Я не знав, чи то марення, чи то жахіття абощо. Я не відчував болю, нічого не відчував. На мені не було крові. Чоловік вистрілив. А я остовпів. Лише за мить, трохи обернувшись, побачив: Тереза лежала поруч мене, з роз’ятреною раною на грудях і розгубленими очима, що дивилися на мене, сповнені подиву. Ні. Бути такого не може. Ні. Тепер, коли все закінчилося. Чому? Мабуть, це сон, жахіття, він не міг цього зробити. Ні. Не зараз. Чому зараз?

— Серце моє, прощавай.

— О, ні, ні, ні!

— Прощавай.

— Ти не помреш, присягаюся.

— Прощавай.

— Благаю, не вмирай…

— Відпусти мене.

— Ти не помреш.

— Відпусти мене.

— Ми врятуємося, повір мені.

— Серце моє…

— Не помирай…

— Кохання моє.

— Не вмирай. Не вмирай. Не вмирай!

Страшенно голосним здавався шум моря. Таким гучним я його ніколи не чув. Узявши Терезу на руки, я відтяг її до самого краю плоту. Спустив її поволі у воду. Я не хотів, щоб вона лишилася в цьому пеклі. І якщо не було і клаптика суходолу, щоб берегти її спокій, хай забере її до себе морська глибочінь. Безкраїй сад мерців, без хрестів і меж. Вона сковзнула в море, як хвиля, лише прекрасніша за решту хвиль.

Я гадки не маю. Важко все це збагнути. Якби в мене попереду було життя, я б, може, гортав дні, розповідаючи цю історію без угаву, тисячу разів, допоки б одного дня все не збагнув. Але переді мною — лише чоловік, який чекає, поки я заколю його. І море, море, море.

Єдиною людиною, яка насправді мене дечого навчила, був стариган на ім’я Даррел, він завжди казав, що є три різновиди людей: ті, хто живуть біля моря, ті, що кидаються в море, і ті, які спромоглися повернутися з моря живими. І додавав: побачиш, як здивуєшся, дізнавшись, котрі з них найщасливіші. Тоді я був іще