Читати книгу - "Мости округу Медісон"

— Мабуть, мені час їхати.

Вона кивнула і знову заплакала. Йому на очі теж навернулися сльози, проте він і далі ледь помітно всміхався.

— Нічого, якщо я іноді писатиму до тебе? Хочу принаймні надіслати тобі кілька фотографій.

— Нічого, — відповіла Франческа, витираючи очі рушником, що висів на дверцятах мисника. — Я вигадаю, як пояснити, чому мені надходять листи від приїжджого фотографа-хіпі, коли їх буде не дуже багато.

— Ти ж маєш мою вашингтонську адресу і телефонний номер, так?

Вона кивнула.

— Якщо не застанеш мене там, телефонуй до офісу «Нейшенел джіоґрафік». Ось номер, — він вирвав аркуш із блокнота й простяг їй. — Та й у журналі теж завжди друкують усі телефонні номери. Спитай редакцію. Зазвичай там знають, де мене можна знайти. Захочеш побачитися чи просто поговорити — телефонуй, не вагаючись. Хоч у якій частині світу я перебуватиму, сміливо замовляй розмову. Рахунки тобі не прийдуть — я візьму їх на себе. Ще кілька днів я буду тут, поблизу. Подумай про те, що я сказав. Я можу під’їхати, швиденько владнати справи, і ми подамося разом на північний захід.

Франческа нічого не відповіла. Вона знала, що він і справді може владнати справи нашвидкуруч. Річард був молодший від нього на п’ять років, але не міг зрівнятися з Робертом Кінкейдом ні розумом, ні силою.

Він натяг свій жилет. Її душа, загублена, спустошена, не знаходила собі місця в тілі. Франческа чула, як щось усередині кричить: «Не йди, Роберте Кінкейде!»

Він узяв її за руку, і вони вийшли з будинку, прямуючи до пікапа. Роберт відчинив дверцята, поставив ногу на підніжок, проте відразу ж прийняв її і ще раз пригорнув жінку, затримавшись на кілька хвилин. Ніхто з них не промовив ані слова — вони просто стояли, передаючи одне одному свої почуття, закарбовуючи в пам’яті óбрази одне одного. Навіки. Знов і знов стверджуючи існування того особливого створіння, про яке він казав.

Обійнявши Франческу востаннє, він забрався в кабіну і якийсь час сидів там, не зачиняючи дверцят. Сльози котилися по його щоках, по її щоках. Потім він повільно прихилив дверцята. Старі завіси рипнули. Гаррі, як завжди, не хотів заводитися. Франческа чула, як Роберт кілька разів стукнув чоботом по педалі газу. Врешті старий пікап послухався.

Кінкейд увімкнув задній хід і знову з серйозним обличчям застиг за кермом, не відпускаючи зчеплення. Потім показав рукою в бік воріт і, злегка всміхнувшись, промовив:

— Попереду дорога, ти ж знаєш. Наступного місяця я буду на південному сході Індії. Хочеш, надішлю тобі звідти листівку?

Вона не могла говорити й похитала головою у відповідь. Знайти таке послання в поштовій скриньці — це вже для Річарда занадто. Вона знала, що Роберт зрозуміє її. Він кивнув.

Машина трохи подалася назад, хрускаючи рінню. З-під коліс урозтіч кинулися курчата. Джек із гавкотом загнав одне з них до повітки з технікою.

Роберт Кінкейд висунув руку у вікно й помахав на прощання. Франческа помітила, як сонячне проміння зблиснуло на срібному браслеті. Два верхні ґудзики його сорочки були, як завжди, розстібнуті.

Він повільно виїхав з двору й рушив далі, а Франческа все витирала очі, намагаючись розгледіти його. Проте дивні райдужні плями застеляли їй зір — то сонце вигравало в її сльозах. Як і в день їхньої першої зустрічі, вона підбігла до воріт і дивилась, як старий пікап, підстрибуючи, віддаляється від неї. Перед самісіньким поворотом машина зупинилася, дверцята кабіни відчинились, і Роберт став на підніжок, щоб іще раз скинути очима на Франческу. На відстані ста метрів вона видавалася йому зовсім маленькою.

Розігрітий Гаррі нетерпляче гуркотів, чекаючи, коли йому дозволять їхати далі. Застигнувши на місці, Роберт і Франческа просто дивились одне на одного — вона, дружина фермера з Айови, і він, створіння майже всохлої гілки еволюційного дерева, один з останніх на землі ковбоїв. Усі прощальні слова були вже сказані. Тридцять секунд його гострий погляд фотографа намагався запам’ятати кожну деталь, створюючи незабутній образ.

Кінкейд зачинив дверцята, завів мотор і знов заплакав, повертаючи автівку ліворуч у бік Вінтерсета. Перш ніж дерева, посаджені вздовж північно-західної межі ферми, мали сховати Франческу від нього, він востаннє озирнувся й побачив, як вона сидить на закуреній дорозі, схрестивши ноги й обхопивши голову руками.

Річард з дітьми приїхали надвечір. Їм кортіло розповісти про ярмарок і похвалитися відзнакою, яку виграв бичок, проданий згодом на забій. Керолін миттю кинулася до телефона. А Майкл, як і кожної п’ятниці, взяв машину й подався до міста, щоб потинятися з хлопцями по майдану, окликаючи проїжджих дівчат. Річард увімкнув телевізор і заходився жувати кукурудзяний хліб з маслом та кленовим сиропом, нахвалюючи раз у раз кулінарні здібності дружини.

Вона сиділа на гойдалці, на парадному ґанку. Річард вийшов до неї о десятій, коли телевізійна програма скінчилася. Він потягся всім тілом і сказав:

— Без сумніву, так приємно бути вдома.

Потім, глянувши на неї, спитав:

— З тобою все гаразд, Френні? Ти наче трохи втомлена, чи замріяна, чи ще яка.

— Та ні, все добре, Річарде. Я рада, що ви повернулися додому живі й здорові.

— Гаразд, я в ліжко. Цей тиждень на ярмарку був такий довгий, що я геть виснажився. Ти йдеш, Френні?

— Не тепер. Так добре надворі. Я, мабуть, посиджу ще трохи.

Франческа була втомлена й боялася, що в Річарда на думці секс, а цього б вона вже сьогодні просто не витримала.

Вона тихенько гойдалася вперед-назад, відштовхуючись від долівки босими ногами, і чула, як чоловік походжає їхньою спальнею нагорі. З глибини будинку лунала музика — Керолін увімкнула радіо.

Наступні кілька днів Франческа уникала подорожей до міста, ні на мить не забуваючи, що Роберт Кінкейд перебуває лише за кілька миль звідси. Правду кажучи, вона не була певна, що зможе стриматися, коли побачить його. Вона, либонь, кинеться до нього й крикне: «Негайно! Їдьмо звідси негайно!» Колись вона безстрашно ризикнула й зустрілася з ним на Кедровому мосту. І тепер був не менший ризик побачитися знову.

До вівторка харчі вдома майже закінчилися, до того ж Річардові знадобилася деталь до кукурудзозбирального комбайну, якому він саме давав лад. День тягся повільно, стояв легкий туман і безперестанку дощило. Було не по-серпневому холодно.

Річард швидко знайшов потрібну деталь і пив каву з іншими чоловіками в кафе, поки Франческа купувала харчі. Він знав, скільки їй зазвичай треба часу, і чекав на неї в машині перед супермаркетом.