Читати книгу - "Викрадач ангелів"

— Цсс-с! — мовив він. — Я щось чую. Сховайся під сходи. Мені найменше всього хочеться, щоб Асмодеус про тебе знав. Так буде безпечніше.

Він підштовхнув Фабіана під сходи, де було темніше, і застрибнув на край стола. Всівшись там, він невинно замахав ногами, а Фабіан тим часом почув на сходах над своєю головою чиїсь кроки. Вони були важкі й немовби трохи дзеленькучі. Їх супроводжував слабкий запах сигари. Посеред сходів кроки зупинилися.

— Он як, — долинув до нього голос, від якого по спині забігали мурашки. — Я так і думав. Ніхто інший, крім Фелікса Фікса, не зав’язує таких вузлів. І сталось то не давніше, як удень.

Це був Оксамитовий Лицар.

— Жоден, хто не має образу ангела в душі, мене ще не бачив, — відповів Фелікс.

Фабіан, сидячи під сходами, наморщив лоба. Що саме Фелікс хотів тим сказати?

Голос його звучав інакше, ніж раніше. Він і досі був дитячий, але в ньому почулась якась різка сталева нотка. Фабіан бачив Фелікса зі своєї схованки. Ангел ще не став синім, але його очі, зведені на сходи, блищали.

Кроки важко ступали далі, й ось Оксамитовий Лицар підійшов до каміна. Він і досі був у капелюсі й темних окулярах. Фабіан згадав про шпору, що лежала в кишені. Оксамитовий Лицар мав ще одну, в якої був дзвенючий звук. У Фабіановій голові щось розворушилося, й він силкувався пригадати, де йому раніше доводилося чути про срібні шпори.

— Ну от, — сказав Фелікс. — Отже, тепер твоє ім’я Фенвік. Либонь, Фенріс уже був не до шмиги? Мабуть, те ім’я зажило надто поганої слави? Чому ти не користуєшся своїм власним іменем?

Оксамитовий Лицар холодно хихикнув:

— Я користуюся, — відповів він. — Асмодеус Фенвік до ваших послуг.

Фабіан затулив рукою рота, щоб стримати зойк. Фенріс? Граф Фенріс завжди носив чорного оксамитового плаща, білого капелюха й… срібні шпори, — так було написано в книжці, яку Роза брала в пастора. Невже Оксамитовий Лицар, граф Фенріс і Асмодеус — одна й та сама особа?

Фелікс гучно засміявся.

— Нарешті я це почув, — сказав він. — Нам не можна далі зустрічатися таким чином, — роздратовано додав він. — Цебто, кожні сімсот років. Це ж занадто довгий термін!

— Як на мене, не дуже, — відповів Оксамитовий Лицар. — Утім я знав, що ти не докучав мені відтоді, як звільнив Фенріса з в’язниці Вовчого Замку.

— Я хотів дати тобі шанс, — поважно сказав Фелікс. — Завдяки мені й лицареві Вовку того разу твоє життя було врятовано, й ти міг вільно снувати білим світом. Та виявилось, що наша співчутливість пошила нас у дурні, і я поплатився за це своїм іспитом. Одначе ангелам віддавна властивий дар співчутливости.

— Співчутливости! — хмикнув Оксамитовий Лицар. — Я присягнув повернутися й відібрати своє! І ось час наспів.

— Тут немає нічого твого, — сказав Фелікс, і Фабіанові здалося, що в тому чистому дитячому голосі зазвучала погроза.

Оксамитовий Лицар зловісно вишкірився.

— Я мститиму! — засичав він. — Вовк завжди надто гарно думав про людей. Це була його велика помилка. Він повірив, що я й справді за його відсутности хотів заволодіти містом. Ха! Невже б я й справді зважився на таку можливість розбагатіти? Нізащо в світі! Я весь час перебував у неласці, але став сильніший і багатший, як був. І зараз я доволі сильний, щоб забезпечити себе новим військом! Міріади ваших ангелів нічого проти нього не вдіють, а Вовк мертвий, і його тут немає.

У голосі було стільки злости, що Фабіан затремтів усім тілом. І що воно за проява? У кожнім разі то не людина. Вперше в житті хлопця охопив справдешній жах. Йому сперло дух і стало важко дихати.

Проява правила далі, погрозливо підступаючи до Фелікса:

— Ви повинні до дня літнього сонцевороту забратися геть, і тоді нікому буде підписати новий контракт на сімсот років. Уже не лишилося нікого з нащадків Вовка, якщо ти, звісно, не береш до уваги мене! — Він зареготав хрипко й переможно. — Я найняв собі помічників, які мають обнишпорити храм, вони перевернуть кожен камінь і таки знайдуть угоду. Коли ж вона знайдеться, я її знищу. Тоді й собор, і місто, й замок стануть мої! Місто Фенрісові Гори і Фенрісів Замок! Розпочнеться нова епоха, моя епоха, де все вирішуватиму я. Місто, що проголосило мене вигнанцем, що відмовило мені в домовині, за все поплатиться!

Фабіан так тремтів, що згорнувся калачиком і віткнувся головою в коліна. Поки Оксамитовий Лицар тут, утекти не вдасться. Що може вдіяти малий Фелікс проти цієї нечистої сили?

Та як тільки до хлопця долинув протяжний ангелів репет, він од подиву рвучко підняв голову.

— Рффррррррррппп!

Хоч би якої відповіді від краю стола очікував Оксамитовий Лицар, але в кожнім разі не такої. Звук був настільки комічний і повен неперевершеної зневаги, що висока проява сторопіло відкинулася назад.

— Леле, які гучні слова! — вигукнув Фелікс і зістрибнув зі столу. — Ти не говориш, а тільки дереш горлянку!

І він помалу знов почав світитися зсередини. Те синє світло ставало сліпучішим із кожним кроком у бік Оксамитового Лицаря, що стояв, широко розставивши ноги й схрестивши руки, посеред довгого килима перед каміном.

— Не тільки ти чогось навчився за сімсот років, — сказав Фелікс. — Я, до речі, ось чого навчився!

З цими словами він спритно нагнувся, схопив килим за край і смикнув його. Для Оксамитового Лицаря то було так несподівано, що він упав навзнак. Фелікс смикнув за килим іще раз — і гладкий чолов’яга по ньому аж покотився. Так він і лежав, мов запечена ковбаска, перед каміном, і ревів од гніву.

Фелікс обвів його зверхнім поглядом.

— Ц-ц-ц, — співчутливо прицмокнув він. — Я завжди казав, що твоє слабке місце — повна відсутність почуття гумору. Кумедія та й годі! Якби ти тільки себе бачив!

Він довго й від душі сміявся. Тоді насунув Оксамитовому Лицареві капелюха на самого носа й загасив у каміні вогонь і свічки в канделябрах.

Тієї ж миті Фабіан відчув, як чиясь м’яка долоня затулила йому рот і хтось поволік його на сходи. Фелікс (а це був він) уже не світився. Очевидно, він вичерпав свою злість, утнувши зі своїм ворогом Асмодеусом Фенвіком добрячий жарт.

Асмодеус і далі ревів, як розлючений бик, лежачи всередині килима, скрученого в рулон. Через те він навіть не чув, як Фабіан та Фелікс нишком побралися темними сходами нагору.

На сходовому майданчику Фелікс попхнув мізинцем двері. Вони не піддалися.

— Знов твоя черга, — шепнув він на вухо