BooksUkraine.com » Сучасна проза » Енн із Шелестких Тополь 📚 - Українською

Читати книгу - "Енн із Шелестких Тополь"

182
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Енн із Шелестких Тополь" автора Люсі Мод Монтгомері. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 75
Перейти на сторінку:
що пес захистить їх від злодіїв. Поліна мусить приховувати від матері своє добре ставлення до нього. Пані Гібсон ненавидить пса й повсякчас нарікає, що той приносить у дім кістки, хоч із практичних міркувань ніколи не велить його спекатися.

Але тепер я нарешті можу допомогти Поліні, і неодмінно це зроблю. Я подарую їй ВІЛЬНИЙ ДЕНЬ, хоча сама для цього й буду змушена пожертвувати вихідними у Зелених Дахах.

Сьогодні я зайшла до них й одразу помітила сльози в Поліниних очах. Причину їх негайно розтлумачила мені пані Гібсон.

— Поліна хоче поїхати, панно Ширлі, поїхати й кинути мене тут саму, — заявила вона. — Чемна, вдячна донька в мене, правда?

— Лише на день, мамо, — сказала Поліна, тамуючи ридання й видушуючи із себе усмішку.

— Лише на день! Послухайте, що вона каже! Ну, та ви, панно Ширлі, знаєте, які мої дні… усі це знають. Але ви не знаєте, панно Ширлі… і, надіюся, ніколи не знатимете, яким довгим здається день, коли мучишся.

Проте я знала, що пані Гібсон зараз геть не мучиться, тож навіть не намагалася вдати співчуття.

— Я неодмінно знайшла б когось, хто лишився б із вами, мамо, — сказала Поліна. — Бачте, — звернулася вона до мене, — наступної суботи моя кузина Луїза відзначатиме срібне весілля у Вайт Сендз і кличе мене в гості. Я була дружкою на її вінчанні з Морісом Хілтоном. І я так хотіла б відвідати її, якби мама погодилася.

— Коли я мушу вмерти на самоті, що ж тут удієш, — мовила пані Гібсон. — Я лишаю це на твоєму сумлінні, Поліно.

Я знала, що битву для Поліни програно в ту мить, як пані Гібсон „лишила це на її сумлінні“. Пані Гібсон щоразу домагалася свого, лишаючи те чи те „на сумлінні“ близьких. Я чула, що багато років тому в Поліни був жених, та пані Гібсон завадила весіллю, лишивши це „на її сумлінні“.

Поліна витерла очі, силувано всміхнулася й знову взялася перелицьовувати стару сукню в бридку чорно-зелену клітинку.

— Ану не дмися, Поліно, — звеліла пані Гібсон. — Не зношу людей, які отак супляться. І не забудь пришити туди комірець. Чи повірите ви, панно Ширлі — вона хотіла зробити сукню без комірця! Та вона й декольте носила б, якби я їй дозволила!

Я глянула на бідолашну Поліну з її тонкою шийкою — досі округлою й гарною, — закритою високим цупким комірцем.

— Сукні без комірців тепер модні, — заперечила я.

— Сукні без комірців, — відрубала пані Гібсон, — непристойні.

(Мушу завважити: я була в сукні без комірця).

— Крім того, — вела далі пані Гібсон так, наче одне стосувалося іншого, — цей Моріс Хілтон мені одразу не сподобався. Його мати була з Крокеттів. Він ніколи не вмів поводитися гідно. А як він цілував свою жінку! Завжди вибирав найнедоречніші місця.

(Ти певен, Гілберте, що вибираєш доречні місця для поцілунків? Боюся, задню частину шиї, наприклад, пані Гібсон вважатиме геть недоречним місцем).

— Таж ви знаєте, мамо, що того дня кінь Гарві Вайтера рвонув учвал і ледь не затоптав її на церковнім подвір’ї. Це природно, що Моріс був схвильований.

— Поліно, прошу тебе, не сперечайся. Все одно церковні сходи — то недоречне місце. Проте МОЯ думка більше НІКОГО не цікавить, авжеж. Усі хочуть моєї смерті. Але нехай. У могилі мені тісно не буде. І тобі я вже обридла, що вишу тягарем. Краще б я померла. Нікому я не потрібна.

— Не кажіть так, мамо, — благально мовила Поліна.

— Казатиму. Ти ж оно збираєшся в ті гості, хоча знаєш, що я проти цього.

— Мамо, люба, я не поїду. Я й не думала їхати, коли ви проти. Не хвилюйтеся так.

— То мені вже й трішки розхвилюватися не можна, щоб якось підбадьоритися в цім нуднім житті? Ви ж іще не йдете, панно Ширлі?

Я відчувала, що коли затримаюся, то неминуче збожеволію чи дам ляпаса пані Гібсон, дивлячись просто в її лице, на якому ніс замалим не зливався з підборіддям. Тож я сказала, що мушу перевіряти контрольні роботи.

— Певне, дві такі старі баби як ми — то невеселе товариство для юної дівчини, — зітхнула пані Гібсон. — Поліна сьогодні якась набурмосена — га, Поліно? Онде яка! Хіба дивно, що панна Ширлі не хоче посидіти ще?

Поліна вийшла зі мною на ґанок. Місячне сяйво лилося на її невеличкий садок і мерехтіло на поверхні затоки. Ніжний вітерець перешіптувався з яблунею, усипаною білим цвітом. Повсюди буяла весна… весна… весна! Адже навіть пані Гібсон не могла заборонити сливам квітнути. А лагідні сіро-блакитні Полінині очі сповнилися слізьми.

— Я так хотіла поїхати на срібне весілля Луїзи, — тяжко зітхнула вона із виразом розпачливої смиренності.

— Ви поїдете, — відказала я.

— О ні, люба, ні, я не зможу. Бідолашна мама нізащо не відпустить мене. Я просто викину це з голови. Правда, гарний місяць нині? — додала вона голосно й із силуваною безтурботністю.

— Ніколи не чула, щоб в отім витріщанні на місяць було щось добре, — озвалася з вітальні пані Гібсон. — Годі там щебетати, Поліно, іди сюди й подай мені червоні хутряні капці. Ці туфлі так жахливо муляють. Але всім байдуже до моїх гризот.

Я відчула, що мені й справді байдуже до її гризот. Мила, сердешна Поліна! Та вона матиме вільний день і неодмінно поїде в гості. Це кажу я, Енн Ширлі!

Удома я все розповіла Ребецці Дью та вдовам і ми добряче посміялися, вигадуючи всі ті дошкульні образи, які я могла б жбурнути в пані Гібсон. Тітонька Кейт сумнівається, що мені вдасться умовити пані Гібсон відпустити Поліну з дому, але Ребекка Дью в мене вірить. „Якщо вже ви не зможете, то й ніхто інший не дасть ради“, — сказала вона.

Днями я вечеряла в дружини пана Томаса Прінгла, тієї самої, що не хотіла здавати мені кімнату. (Ребекка Дью каже, що я — найкращий пожилець, якого вона бачила, оскільки мене так часто просять вечеряти деінде). Я дуже рада, що не живу в пані Прінгл. Хоча вона добра й ласкава, і пироги її хвалять її при брамі, та дім її — не Шелесткі Тополі, і стоїть він не в Примарнім провулку, та й вона сама — не тітонька Кейт, тітонька Четті чи Ребекка Дью. Я люблю їх усіх і збираюся прожити тут наступні два роки. Моє крісло в їхнім домі називається „кріслом панни Ширлі“, а тітонька Четті каже, що коли мене немає, Ребекка Дью все одно ставить на стіл мій прибор, „щоб їм не було так самотньо“. Іноді вразливість

1 ... 24 25 26 ... 75
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Енн із Шелестких Тополь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Енн із Шелестких Тополь"