Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

З набережної я вирушив до Стерса, а, прийшовши туди, застав Філатра і Андерсона.

Стерс, секретар іригаційного комітету, був високий і рум’яний. Красива голова, спокійна кучерява борода, гучний голос і істинно чоловіча посмішка, що коли-не-коли ворушиться у вигині вусів, виказували силу.

Круглі окуляри, схожі на пташині очі, і червоні вилиці Андерсона, інспектора технічної школи, пасували до короткого чубка волосся на його голові; він був ставний і малий на зріст.

Доктор Філатр, людина доброї статури, зі спокійними рухами, одягнений завжди просто і добре, побачивши мене, уважно посміхнувся і, міцно потиснувши руку, сказав:

— Ви виглядаєте молодцем, просто чудово, Гарвею.

Ми сіли на терасі. Будинок стояв окремо, серед саду, край міста.

Стерс виграв три рази поспіль, потім я отримав карти, досить сильні, щоб обійтися без прикупу.

У їдальні, накриваючи на стіл і розставляючи тарілки, прислуга Стерса розмовляла з сестрою господаря щодо вечері.

Я вп’явся очима в свої карти, проте я вже захотів їсти і тому дуже радо почув, як Делія Стерс наказала подавати в одинадцять, отже — за годину. Я міркував також, чи будуть цього разу пиріжки з шинкою, що їх я уподобав і не їв ніде таких смачних, як тут, причому Делія запевняла, що це виходить випадково.

— Ну, — сказав мені Стерс, здаючи карти, — ви купуєте? Нічого?! Добре. — Він дав карти іншим, глянув на свої і оголосив: — Я теж не купую.

Андерсон, потім Філатр прикупили і спасували.

— Бийтеся, — сказав доктор, — а ми подивимося, що зробить цього разу Гарвей.

Ставки за умовою розігрувалися невеликі, але мені не щастило, і я дещо дратувався, увесь час програючи. Проте на ту ставку в мене було стерпне каре: чотири десятки і шістка; джокер міг бути у Стерса, тому слід було пильнувати.

Отже, ми повели звичайний торг: я — повільно й безтурботно, Стерс — коротко й сухо, але з урочистістю двох сліпих, які ведуть один одного до ями, причому кожен намагається обдурити жертву.

Андерсен, дивлячись на нас, тішився, так були ми всі захоплені очікуванням фіналу; Філатр збирав карти.

Увійшла Делія, дівчина зі змарнілим обличчям, засмаглим і скептичним, така ж білява, як її брат, і вирішила поглянути, як я з Стерсом, втупивши погляд у лоби один одному, намагалися побільшити — виграш чи програш? — ніхто не знав що.

Я відчував, що у Стерса сильна карта — накидаючи оком на ледь помітні особливості поведінки, але чи сильніша вона за мою? Можливо, він просто мене лякав? Напевно, те саме думав він про мене.

Делію гукнули з їдальні, і вона пішла, кинувши:

— Гарвею, дивіться, не програйте.

Я підвищив ставку. Стерс мовчав, міркуючи, погодитися на неї чи накинути ще. Я був у доброму гуморі, але ретельно приховував це.

— Приймаю, — відказав нарешті Стерс. — Що у вас?

Він запрошував відкрити карти. Одночасно зі звуком його слів мою свідомість, яка раптом вийшла з кола гри, виповнила наказова тиша, і я почув особливий жіночий голос, який сказав з притиском: «…Та, що біжить по хвилях». Це було як нічний дзвінок. Але годі було почути щось, окрім шуму у вухах, який виник од різких ударів серця, і потріскування карт, по ребру яких провів пальцями доктор Філатр.

Здивований явищем, яке так очевидно ніяк не стосувалося до того, що відбувалось, я запитав Андерсена:

— Ви допіру, здається, щось сказали?

— О ні! — відповів Андерсон. — Я ніколи не заважаю гравцеві думати.

Здивоване обличчя Стерса було переді мною, і я бачив, що він сидить мовчки. Я і Стерс, зайняті сутичкою, могли тільки називати цифри. Поки це пробігало в думці, враження повного життя жіночого голосу залишалося незмінним.

Я відкрив карти без жодного інтересу до гри, програв п’яти жирам Стерса і відмовився грати далі. Галюцинація — або те, що це було, — вилучила мене з настрою гри. Андерсон, звернувши увагу на мій вигляд, сказав:

— З вами щось сталося?!

— Сталося дещо цікаве, — відповів я, бажаючи дізнатися, що скажуть інші. — Коли я грав, то думки мої крутилися виключно довкола гри. Ви ж знаєте, що коли в тебе в руках каре, то нічого іншого в голову не лізе. Раптом я почув — сказані поза або всередині мене — слова: «Та, що біжить по хвилях». Їх вимовив незнайомий жіночий голос. Тому мій настрій як вітром звіяло.

— Ви чули, Філатре? — спитав Стерс.

— Хіба, а що ви почули?

— «Та, що біжить по хвилях», — повторив я з подивом. — Ці слова я почув ясно, як оце чую вас.

Всі були заінтриговані. Незабаром, коли сіли вечеряти, ми і далі обговорювали цей випадок. Про такі речі добре поговорити ввечері, коли все б’є по нервах.

Делія, зробивши кілька звичайних зауважень іронічно-серйозним тоном, який явно вказував на те, що вона не підсміюється лише з увічливості, замовкла й слухала далі, критично піднявши брови.

— Нам слід з’ясувати, — мовив Стерс, — чи не було допоміжних агентів вашої галюцинації. Якось задрімавши, я почув розмову. Це було схоже на розмову за стіною, коли слова не розбереш. Сенс розмови можна було зрозуміти з інтонацій, — суцільні докори і виправдання. Чулися буркотливі, жалібні і гнівні ноти. Заходжу я в спальню, — з крана в умивальнику швидко капає вода, бо його поганенько закрутили. У трубі шипіло й клекотіло, схлипуючи, повітря. Тим-то, зрозумівши, що відбувається, я розвіяв сумніви. Тому поставимо питання, чи не проходив чи хто-небудь повз терасу?

Під час гри Андерсон сидів плечима до будинку, обличчям до саду, він сказав, що нікого не бачив і нічого не чув. Те саме сказав Філатр, а оскільки ніхто, крім мене, не чув жодних слів, подія ця лишилася замкненою в мені. На питання, як я поставився до неї, я відповів, що був насправді схвильований, але тепер лише намагаюся зрозуміти.

— Справді, — сказав Філатр, — фразу, яку почув Гарвей, можна пояснити хіба що глибоко прихованим ходом нашого психічного годинника, де не видно ні стрілок, ані коліщаток. Що було сказано, перш ніж ви почули голос?

— Що? Стерс питав, що у мене на картах, запрошуючи відкрити.

— Так. — Філатр на хвилю замислився. — Зауважте, як це виходить: «Що у вас?» Відповідь чув один Гарвей, і відповідь звучала: «Та, що біжить по хвилях».

— Але питання стосувалося мене, — сказав я.

— Певна річ. Хіба що ви були попереджені у відповіді. Відповідь пролунала за вас, і ви нам її повторили.

— Це не пояснення, — заперечив Андерсен, щойно