Читати книгу - "Київські бомби"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Левін на місці Федора теж не знайшов би відповіді.
— Пити хотів? Пий! — вкотре наказав Штерн.
Рябий Федір з дивовижним, якщо дивитися збоку, спокоєм знову наповнив шкалик самогоном.
Ураз рвучко, спритним зайцем скочив назад, вистрибуючи з лінії вогню двох дул, розвернувся, пожбурив пляшку просто у вікно.
Вивалене скло відгукнулося на диво веселим, просто-таки радісним дзвоном.
Скалки ще сипалися, а Федір уже падав на підлогу, волаючи на всю силу легенів щось незрозуміле й дуже голосне.
Знадвору знову забрехав собачий хор.
Ступивши вперед широким кроком, Штерн опустив озброєну руку, націливши револьверне дуло точно в голову Федора, вже не таївся, гаркнув:
— Глянь на мене! Сюди гляди! На мене, сука!
Лежачи на підлозі, рябий скрутився, зіщулився, затуляючи руками голову й при цьому не замовкаючи.
— На мене! — знову пролунав наказ.
— Штерне, закінчуй уже, ходу! — поквапив Левін, ставши про всяк випадок біля розбитого вікна з револьвером напоготові.
Але той чомусь не поспішав, затято повторюючи:
— На мене! На мене глянь, Федю! Сюди! Геть руки, смердюх!
Чи то від бажання послухатися й тим самим відчайдушно спробувати якось врятуватися або просто відстрочити невідворотне, чи просто ведений рефлексами, рябий на мить опустив руки. Тепер валявся на спині під ногами Штерна, розкривши рота в пронизливому крикові.
Куля пішла просто в рот — так хотів Штерн.
Йому не досить було стрельнути провокатору в голову. Зараз відчув непереборне бажання не втихомирити його: буквально заткнути кулею.
Другий і третій постріли призначалися вже трупові.
За вікном до собачого хору враз долучилася трель поліцейських сюрчків.
— Штерне! — знову вигукнув Левін, нервово стиснувши руків’я револьвера.
— Чую, — кинув той. — Усе ж таки сиділи десь поруч.
— Хто?
— Фараони. Небагато їх. Ні на що не сподівалися особливо. Припустили — провал ми могли розколоти.
Левіну здалося, що Штерн, стоячи біля застреленого зрадника, нікуди поспішати не збирався, тож знову поквапив:
— Потім поговоримо! Пізніше! Ходу, Штерне!
— І я про це. — Штерн заховав свою зброю в кишеню пальта. — Ти давай, мене тримайся. Дворами підемо, городами.
— Виведеш?
— Не знаю. Тільки шпиги тут навряд чи менше нашого плутають. Не стій, сам же сказав — рвонули!
За мить обоє вже розчинились у раптово галасливій селищній темряві.
Розділ четвертий
1
Київ, жовтень 1907 року. Політична в’язниця «Косий капонір»
Арештованого лишили в кайданах.
Поручник Суярко міг би зараз наказати охороні зняти їх. Демонстративно насварити тюремників за середньовічні методи в часи, коли людство винайшло електрику, рухомі екіпажі та літальні апарати. Після цього запропонував би співрозмовнику стілець та склянку гарячого чаю з цукром. Проте поручник не збирався так робити ні тепер, ані в найближчому майбутньому.
Суярко не визнавав методів тих колег, котрі на допитах починали вдавати із себе лібералів. Ні, він припускав: у департаменті справді такі служать. І діють, мабуть, із кращих переконань, вважаючи себе прогресивними жандармами, що вдаються до насильства лише у крайніх випадках. Наприклад, коли в’язень відмовляється розуміти: до нього ставляться по-людськи, гуманно, бажають добра, а він усе одно вперто не бажає йти назустріч слідству. Подобаючись при цьому сам собі.
Але Григорій Суярко, освоївшись на службі й дещо для себе зрозумівши, відразу вирішив позбавити ілюзій як себе, так і тих, з ким доводилося працювати.
Найперше, що вони мусять зрозуміти, це те, що за свою антидержавну діяльність вони опинилися в тюрмі, як того вимагає закон. Місце ув’язнення — це не світський салон і не готельний нумер, де можна сподіватися зустріти приємне товариство та зручні умови. Поліпшити своє прикре становище арештант може лише одним-єдиним способом: відразу, щойно відчув вогку тюремну камеру на смак, покликати наглядача й заявити про свій щирий намір співпрацювати зі слідством. Справді після такого зголошення доброволець має право на певні послаблення, в тому числі це стосується режиму утримування. І ось тут він, поручник Суярко, готовий простежити за цим особисто. До речі, в тих випадках, коли арештант обирав для себе подібну лінію, Григорій так і робив.
Проте якщо панове революціонери вперто зображують із себе нескорених героїв, поручник зовсім не збирався гратися з ними в лібералізм. Адже за час служби встиг побачити серед них усяких представників усіх без винятку людських типів, окрім одного: дурнів. Повних, беззастережних ідіотів. Бо лише такий сприйме плач жандармського офіцера з приводу скутих кайданками рук та ніг за чисту монету й на якусь мить повірить: пощастило натрапити на інтелігентну людину, котра служить режимові випадково, у глибині душі поділяє погляди соціал-демократів і готова, чорт забирай, домовитися з близькою собі по духу людиною.
Ну, а раз таких нема, раз усі ті, хто не погодився тепер і не збирається йти на співпрацю пізніше, жандармам не ймуть віри, то не слід цю віру в них сіяти. Арештант повинен зрозуміти раз і назавжди: він знаходиться в тюрмі з усіма наслідками, що випливають із цього факту. Тож нехай приймають для себе кайдани та все інше як належне.
Жестом відпустивши охорону, поручник Суярко лишився в обладнаній у колишньому казематі кімнаті для допитів сам на сам із високим худим — навіть не худим, наче висохлим, мов гілка на старій вишні в батьківському саду, — чоловіком, якому, коли вірити документам із сірої теки, лише трошки за тридцять. Світло в кімнаті було тьмяним, брудна лампочка під стелею ледь жевріла, та на столі слідчого прилаштували іншу лампу, спеціальну, поставлену так, аби всякий арештант міг бачити свого слідчого в неправильному світлому колі, сам же для офіцера лишаючись у напівтемряві, зливаючись із нею, стаючи сірим, зовсім безликим.
— Сюди підійди, — наказав коротко, так само не вважаючи доцільним звертатися до них на «ти», як це практикували Підвисоцький та деякі інші офіцери.
Реальна користь від подібної практики теж підтверджувалася досвідом. Сказане відразу в лоба «ви» не просто вказує в’язневі його дійсне місце — оці, грамотні й красномовні, здатні густо балакати й плести запальні словесні мережива, від «тикання» відразу забувають про свої здібності, починають плутатися в словах, ніяковіти: так поводиться гола, точніше, насильно роздягнена людина перед навіть невеличким гуртом. Звертання на «ви» все ж таки лишає шанс на відступ, захист, спробу домовитися чи можливість маневру. Коли кажеш «ти», бажано — вклавши в це слово таку саму силу й лють, наче забиваєш цвяха в стіну молотком, прагнучи влучити з першого разу, вже самим
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Київські бомби», після закриття браузера.