Читати книгу - "Камінь посеред саду"

— Тобі більше подобається версія?

— Мені не подобається жодна, — відверто відповів я.

— Це ж чому?

У його ледь ґрасуючому голосі проклюнулася в'їдливість. ПІДНЯВСЯ Й опустився вказівний палець на правій руці, якою він тримав кермо.

— Тому, що моя мама народила мене вдома. Ми тоді жили в невеличкому сільці біля Ясенівки. І пологи приймала наша сусідка. А мене разом з мамою повезли до пологового відділення дільничної лікарні аж вранці наступного дня.

— Ти що ж, пам'ятаєш, як ти народився? — вже саркастично спитав мій «братик».

— Ні, звичайно, — відповів я і відчув, як мені легшає на душі. — Але хіба б я досі про те не довідався? Чи думаєш, що в маленькому селі таку подію, як народження близнят, можна було приховати?

Тут я пригадав, що ввечері того дня, як розповідала мама, приходила сусідка, медсестра, що працювала в Ясенівській лікарні, яка ще тоді існувала. Сказав Яромирові про це.

— Ти до біса розумний, як я бачу, — зауважив він. — І явно не хочеш мати ще одного брата. Але подивися на мене. Ми ж схожі. Як дві краплі води, так, здається, прийнято казати. Чим ти на це заперечиш?

— Може, ви мій двійник абощо, — спокійно сказав я. — В усякому разі, доки я не виясню в моїх рідних, навряд чи зможу визнати вас, пане Яромире, чи хто ви там, своїм братом.

Він подивився на мене і засміявся. Це був доволі зловісний сміх.

— Я все одно прийду до твоєї матері, — вимовив твердо, як про давно вирішене. — До нашої матері. Але боюся, що це буде тоді, коли вже тебе не буде на цьому світі.

— Ви мені погрожуєте? — поцікавився я якомога спокійніше.

— Ні, констатую майбутню реальність.

Ми в'їздили вже до міста. Яромир спинив машину біля першої автобусної зупинки.

— Котись до дідька! — випалив він. — Ну, кому я сказав! Чи ти все ж щось хочеш за-питати?

— Міг би, але не хочу, — сказав я.

— А ти, однак, хоч і босяк, але гордий, — криво всміхнувся він.

Я відчинив дверцята. Може, запропонувати йому поїхати до Ясенівки? Ні, ліпше спочатку зробити це самому.

«Невже я боюся, що він згодився б?» — подумав я, коли вже машина від'їхала.

Дивний тип, дивний і небезпечний. Але ж справді схожий на мене. Дуже схожий. Тільки, судячи з усього, належить до «нових українців». Чи, може, мені слід було повестися по-інакшому, розпитати більше? Але бажання розпитувати в мене не було — ось у чому річ.

16

Кавунін сприйняв моє рішення на диво спокійно, підписав заяву відразу.

— Я це передчував, — сказав він. — Так, коли одверто, — передчував.

— Спасибі, — сухо вимовив я.

— Нема за що. Якщо надумаєте вернутися, приймемо.

— Приймете? — витріщився я.

— Так.

— Але чому?

— Все ж таки у вас щось є. Принаймні як виробнича одиниця…

— Я не згірш багатьох інших…

— До певної міри — так.

Він попорпався в паперах так завзято, наче не міг знайти якогось конче необхідного папірця. Я відчував, що мені потрібно вже йти, та інше передчуття тримало на місці — мій тепер вже колишній шеф має сказати щось конче для мене важливе і необхідне.

«Ну ж бо, — підігнав я його по думки. — Чого ж ти товчеш воду в ступі, делікатний чоловіче…»

— Я слухаю, — не витримав зрештою надто довгої паузи.

— Тобто? — здивовано підвів голову КавуНІН.

— Мені здалося, що ви ще хочете щось мені сказати, — набрався я нахабства і випалив те, що було на думці.

— Он як?

Він подивився на мене пильно. Надто пильно. А потім аж ніби засоромився цього свого погляду.

— Бачите, я хотів сказати швидше собі.

— Тоді — до побачення.

— Ні, коли вже так виходить, зачекайте. Ви каву п'єте? А втім, уся теперішня молодь любить каву. Я зараз…

— Я не п'ю, — збрехав я.

Мені тільки цього ще не вистачало — вести з цим набридлим чоловіком одверті розмови за чашкою кави. Раніше потрібно було, дядечку добренький. Тоді я, може, щось зрозумів би. І сприйняв. Тепер пізно. Так, пізно. Усі шляхи відрубано. Навіщо мені це запізніле взаєморозуміння?

З тим і рушив до дверей. Кавунін — за мною. У дверях я простяг йому руку.

— Ви ще ж прийдете за розрахунком, — сказав він.

— Прийду, — згодився я. — Гроші мені потрібні.

— Вам потрібна впевненість, — сумно промовив він. — Я, звісно, міг би вас затримати, дати строк подумати. Сказати якісь підбадьорливі слова. Але я сам не певен, що так необхідно нам обом, даруйте за одвертість!

— Ви завжди робили тільки те, у чому були впевнені? — поглянув я йому у вічі.

Кавунін трохи повагався. Зітхнув. Потер долоні.

— З деяких пір — так…

— Але ж це…

— Ознака надмірної обережності, хочете сказати?

— Так.

— Я наробив надто багато дурниць за своє життя, — зітхнув Кавунін.

— Ви?..

— Атож. Тільки не думайте, будь ласка, що це й навчило мене обережності. Я став з роками уважніше ставитися до своїх вчинків. Зрештою, і до інших уважніше придивлятися. Не сприйміть лише мої слова за менторські повчання. Людина повинна все життя себе шукати — ось що я зрозумів з роками. Ви ж, даруйте, від цього відмовилися надто рано.

— Вважаєте, що я й досі не знайдений?

Хоч як намагався надати своєму голосові якомога більшої іронічності, та враз відчув, що мене зраджує обличчя. На губи виповзала якась жалюгідна подоба посмішки. Маєш, догрався. Треба ж було тобі лишатися, чекати його слів, ідіоте.

«Невже це просто ображене самолюбство?» — гірко подумав я несподівано для самого себе.

Молоточки страху застукали об тім'я. І він… Пропонує мені все ж повернутися… Яка єзуїтська щедрість. А втім, так тобі й треба, шановний. Маєш стусана навздогін.

— Не треба ображатися, — мовив Кавунін. — Я б не казав цього, якби вважав, що вам немає чого шукати.

— Дякую й за те.

— Зрештою, ви могли спробувати…

Що я міг спробувати, він так і не доказав, бо до кабінету без стуку, з милою гримасою на вустах, влетіла Люська.

— Ой, ви зайняті, Михайле Петровичу? — засокоріла вона з порога. — Якщо ви дуже зайняті…

— Заходьте, — трохи поморщився Кавунін.

— Дякую. Я хотіла… Але коли ви зайняті…

— Кажіть, що там у вас.

Я був певен, що Люська знову прийшла кудись відпрошуватися. Кавунін, либонь, теж здогадується про це, тому й так морщиться. Цікаво, відмовить він цього разу чи ні?

— Я слухаю, — сказав Кавунін.

— Мені потрібно, — почала наша красуня.

— У неї справді захворіла тітка, — вимовив я якомога