Читати книгу - "Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича"

Тоді ж він і зауважив, як групи мандрівників звіддалік задирали голови до неба, показуючи на щось руками.

І тут-таки небо вкрилось якоюсь кольоровою висипкою, осипалося розхвильованими плямами, які росли, дозрівали — й раптом наповнили простір дивним народом птахів, що описували кола, рухаючись по великих перехресних спіралях. Усе небо наповнилось їхнім високим летом, лопотінням крил, величними лініями тихих буянь. Деякі з них, ніби величезні лелеки, линули на нерухомо розпростертих крилах, інші, схожі на пучки кольорового пір’я чи якісь дикунські трофеї, тріпотіли незграбно і важко, щоб тільки втриматися на хвилях теплої аури; ще інші, незугарні поєднання крил, міцних ніг і обскубаних ший, нагадували невмілі опудала грифів та кондорів, з яких сиплеться тирса.

Серед них були птахи двоголові або з надмірно великими крилами, були й каліки, що накульгували в повітрі однокрилим недолугим польотом. Небо стало нагадувати стару фреску з дивовижами і фантастичними створіннями, що кружляли, розминались одні з одними і повертались, описавши кольорові еліпси.

Батько підвівся на бантині, облитий раптовим блиском, і витягнув руку, прикликаючи птахів своїм давнім закляттям. Він упізнав їх, цілком зворушений. Це були далекі забуті нащадки того пташиного поріддя, яке Аделя свого часу розігнала на всі сторони неба. Тепер воно поверталося, звиродніле й розпущене, штучне поріддя, здегенероване і внутрішньо змарніле пташине плем’я.

Дурнувато обдароване зростом і недоречно велике, воно було всередині пусте й неживе. Уся вітальність отих птахів перейшла в їхнє оперення і вибуяла у фантастичність. Це було щось на зразок музею загублених видів або звалища пташиного Раю.

Деякі з них літали навзнак, наділені тяжкими незграбними дзьобами, схожими на колодки й замки, навантажені кольоровими наростами, й були сліпі.

Але як зворушило батька це неочікуване повернення, як він дивувався цьому пташиному інстинкту, цій прив’язаності до Майстра, що її той рід вигнанців плекав, мов легенду, в душі, щоб урешті по багатьох поколіннях, в останній день перед згасанням племені, знову принести на прадавню батьківщину.

Однак ті паперові сліпі птахи вже не впізнавали батька. Даремно він їх кликав давнім закляттям, забутою пташиною мовою — вони його не чули й не бачили.

Знагла в повітрі засвистіли камені. То веселуни, дурне й безголове поріддя, почали цілити своїми кулями у фантастичне небо птахів.

Намарне батько застерігав, намарне погрожував заклинальними помахами — не почули його й не побачили. А птахи падали. Поцілені каменями, вони тяжко обвисали і в’янули вже в повітрі. Перш ніж долетіти до землі, вони ставали безформною купою пір’я.

Умить височина вкрилася тією дивно-фантастичною падлиною. Поки батько добіг до місця різні, весь чудовий пташиний рід уже лежав мертво розкиданий по скелях.

Щойно тепер, зблизька, батько міг роздивитися всю злиденність цього зубожілого племені, всю кумедність його низькопробної анатомії.

То були величезні пучки пір’я, абияк напхані старим стервом. У багатьох не можна було побачити голову, оскільки та палицеподібна частина тіла не носила жодних ознак душі. Деякі були вкриті, мов зубри, кудлатою злиплою шерстю і гидотно смерділи. Інші нагадували горбатих, лисих і здохлих верблюдів. Ще інші були швидше за все з певного сорту паперу, порожні всередині, але надзвичайно кольорові ззовні. Деякі виявлялися зблизька нічим іншим, як великими павиними хвостами, кольоровими віялами, що в них невідомо як було вдихнуто якусь видимість життя.

Я бачив сумне повернення батька. Штучний день повільно забарвлювався кольорами звичайного ранку. Найвищі рівні спорожнілої крамниці вже насичувалися барвами ранкового неба. Серед фрагментів загаслого краєвиду й повалених лаштунків нічного видива батько побачив продавців, які саме прокидалися. Вони підводилися між сувоїв тканин і позіхали до сонця. У кухні, поверхом вище, Аделя, тепла від сну й розкуйовджена, молола каву, притискаючи млинок до білих грудей, від чого зернята проймалися блиском і жаром. Кіт умивався в сонячних променях.

Санаторій під Клепсидрою

Книга

I

Я зву її просто Книгою, без жодних означень та епітетів, і в цьому самостримуванні та обмеженні — безрадне зітхання, тиха капітуляція перед неосяжністю трансценденту[93], позаяк жодне слово, жодне наближення не можуть заблиснути, запахтіти, сколихнути трепетом, передчуттям тієї речі без назви, що навіть перший її присмак на кінчику язика перевершує всі межі нашого захвату. Перед цією річчю без розмірів, цією красою без ліку безсиліють і пафос прикметників, і помпезність суперлятивів. Утім, читач — той справжній, на якого розраховує ця оповідь, усе одно зрозуміє, щойно я загляну йому глибоко в очі й на самому їхньому дні спалахну отим блиском. У цьому короткому й сильному погляді, в мимобіжному стиску руки він підхопить, піймає, розгледить — і в захваті заплющить очі понад таким глибоким проникненням. Бо хіба ж під столом, що всіх нас ділить, ми потайки не сплітаємо руки?

Книга… Десь у досвітках дитинства, у перших променях життя мій обрій заяснів її лагідним світлом. Вона лежала на батьковому столі у всій своїй славі, а батько, безгучно занурившись у неї, наслиненим пальцем терпляче потирав рельєфи її перебиванок, поки сліпий папір не починав тьмяніти, мутнішати, повнитися блаженним передчуттям — і от уже він облазив промокальними клаптями, відслоняючи краєчок чогось подібного на павичеве око з віями, а погляд, умліваючи, зіходив у незайманий світанок Божих барв, у чудову вільготу найчистішої лазурі.

О спадання полуди, о вторгнення світла, о блаженна весно, о батьку…

Іноді батько відривався від Книги й виходив. Тоді я лишався з нею сам на сам, і вітер ішов її сторінками, й малюнки вставали.

І коли вітер отак тихо перегортав її сторінки, видуваючи з неї назовні кольори та фігури, трепет збігав колонами її тексту, випускаючи поміж літерами ключі ластівок та жайворів. Так, розсипаючись, відлітала сторінка за сторінкою — і м’яко всякала у краєвид, насичуючи його кольоровістю. Часом Книга засинала, і вітер роздував її лагідно, ніби столисткову троянду — вона розгорталася пелюстина по пелюстині, повіка за повікою, всі сліпі, оксамитові й заспані, криючи у своїй серцевині, на самому денці, лазурову зіницю, павину суть, галасливе гніздо колібрі.

Це було дуже давно. Тоді ще не було матері. Дні я проводив сам на сам із батьком у нашій, тоді ще завбільшки зі світ, кімнаті.

Призмоподібні кришталики, що звисали з люстри, наповнювали кімнату розсіяними кольорами, розбризканою по всіх куточках веселкою, й коли люстра оберталася на своїх ланцюгах, вся кімната пускалася в мандри фрагментами веселки — так, наче сфери сімох планет закручувалися навколо себе. Я любив стояти між батьковими ногами, обійнявши їх з обидвох боків, ніби колони.