Читати книгу - "Заклятий козак"

- Що ж мені за той час робити, поки ти переведеш розшуки? Я ж тут на Татарщині не витримаю…

- Ваша милість можете виїхати на Україну, в Київ, чи до іншого міста. Я розумію, вам жити між вашими ворогами буде тяжко, то я й порадив би вашій милості податися на Запорожжя, на Січ, і там перечекати, аж дістанете від мене вістку. Я вам пришлю письмо, де за тою особою шукати, й ви приїдете туди. Там на вашу милість мої люди ждатимуть і допоможуть при викупі, пам’ятайте, що я даром грошей не беру, коли вже візьмусь за яке діло, то. стараюся непогано його зробити…

- Так не може бути, - перечився князь. Мені задовго чекати, аж твої люди дадуть мені знати, що віднайшли слід. Я їду з тобою. Хочу бути зараз під рукою з готовими грішми, їдемо!

Їздили по всіх містах, де продавали та паювали невільниць-бранок. Князь не шкодував нічого: переплачував, сипав золотом, підкупляв євнухів26, аби лише найти Ганну, княгиню Ружинську. Не знайшов нічого, Шукали й по Криму, й між степовиками, хоч би де одна людина, що брала участь у нападі на ружинський замок! Той чамбул27 татарський наче під землю провалився…

Агент пояснював справу тим, що той загін могли десь по дорозі розбити, а бранка, може, не видержала трудів походу й по дорозі загинула…

І Богданко, з’їздивши татарські землі вздовж і впоперек, своєї Ганни не знайшов.

З розбитим серцем повертався князь із Криму. Вся надія пропала. Одну частину завдання виконав. Шукав дружини. Коли б було йому поталанило, був би простив татарам заподіяну кривду, був би вернувся до Ружина, відбудував замок і зажив би щасливо після таких бурливих пригод. Та з цього нічого не вийшло. Залишилася друга - мста.

І князь подавався прямо на Запорожжя.

Та, виїжджаючи з Перекопу, він роздивлявся докладно околиці, повторив іще раз складену вже раз присягу й погрозив Кримові кулаком:

- Прийду я ще раз сюди, чортове гніздо, та не з зеленою галузкою миру, а з вогнем та залізом!

Запорозька Січ була тоді на меншій Хортиці на Дніпрі, що обливав її могутніми своїми рукавами.

Мандрівників зараз на Січ впустили, бо там були такі, що князів Ружинських знали.

Але церемонію прийняття треба було перебути.

- Віруєш у Христа?

- Вірую.

- Перехрестись!

Це було і все, що давало право стати членом січового товариства.

Так само треба було відбути церемонію прийняття до куреня: треба було вкупитися. Та як інші робили це малими грішми, князь сипнув відразу перед курінного отамана дві повні жмені дукатів.

Такі щедрі кандидати рідко сюди потрапляли. Це все була, здебільше, біднота, якій погано жилося на світі. Крім цього, князь справив курінним товаришам розкішний бенкет, із усіма знайомився: хотів собі з’єднати козаків до походу на татар… А то ще й виявив свій великий хист до всякої зброї, він - мистець на шаблі, мистець до лука, до мушкета, мистець до коня…

- З цього волинського Богданка Ружинського вийде козак на славу нашої Січі, - говорили між собою старі січовики.

* * *

Раз якось князь пішов із одною частиною стежити на переправах за рухами орди.

Отаманом частини був полковник Максим Жолоб, старий досвідний козак, дуже обережний, ходив зі своєю ватагою лисячим ходом.

Вислані на стежі повзуни доповіли йому, цю чималий татарський загін прямує саме на переправу, де стояв Жолоб зі своїми вдальцями28. Жолоб як-стій підповз до берега Дніпра й почав добре зорити29. Степом по другому боці Дніпра сунулася по землі чорна хмара, наче хто волік по землі велетенський» горі чорною вовною обернений овечий кожух. Кожух час від часу розривався: його шматки то вибігали наперед, то на боки, то знову зливалися в одне ціле.

Жолоб затирав руки з задоволення.

- Видко, кляті себе безпечно почувають. Не так ходять, коли пронюшать, що на них засідка може бути.

Жолоб вернувся до своїх.

- Хлопці! Лагодьте ціпи, буде що молотити.

Богданка кортіло спитати отамана, як та що, але його повчили, що козакові не годиться питати про що-небудь: «Ти тільки слухай та на вус мотай, то й сам зміркуєш, коли не дурень».

Жолоб послав кількох козаків зорити. Кожний клався на землю на невелику віддаль один від одного. Всі давали один одному знаки, не підводячись із землі, щоб не зрадитись, бо від того залежала перемога. Отаман сказав козакам, що й як мають робити. Вони як-стій подалися взад і заховалися з кіньми в густому недалечкому байраку.

Татари, переправляючись через річку, звичайно роздягались догола. Зв’язували одяг і зброю у клунок, прив’язували його до шиї коня и пускалися вплав, тримаючись кінського хвоста. А то и клали клунок з одягом та зброєю на невеличкий опліток, який приказували коневі до хвоста, самі чіплялися гриви й так перепливали. Спершу перебиралася одна частина загону на другий берег, тут одягалася, а друга частина роздягалася. Аж як обидві частини були на другому березі, рушали далі.

За кожним новим рухом загону приходили до отамана доповіді від плазунів-зоріїв.

Козаки помітили, як ціла хмара голих татар вийшла на берег, коні струшували із себе воду й пирхали. Татари одягалися, зброя лежала на землі.

- Хлопці, на коні! - закомандував Жолоб.

Коні погнали вихром.

Враз залунало:

- Ріж, бий невіру!

Татарам не було часу сідати на коні. Вони хапали за зброю й почали оборонятися. Козаки впали на них, мов ті шуліки на громаду курчаток: кололи довгими списами, рубали шаблями, стинали голені татарські лоби…

Горе піхотинцям, між яких вженеться з шаблюкою чи зі списом кіннотник. Не сам лише він рубає ворога, а и кінь йому помагає. Він зі своїм паном заодно: одне тіло, одна душа, вони розуміють один одного. Козак рубає шаблею, кінь розбиває й валить до землі грудьми, кусає зубами, толочить передніми ногами, б’є задніми, він не менше робить ворогові шкоди, як озброєний козак…

Таке було й тут. Деякі татари, напіводягнуті, скакали у воду. Та їх як не досяг спис із берега, то досягла мушкетна куля, чи стріла з натягнутого лука.

Богданко був між першими. Наче той справдішній янгол смерти твердою рукою стинав татарські лоби одним махом гострого меча, що його дав йому при прощанні тесть.

Хто в бою його бачив, ніколи не пізнав би був його: очі набіглі кров’ю, закушені губи, уста