Читати книгу - "Малий і Карлсон, що живе на даху"

Карлсона це нітрохи не лякало.

— Дурниці, не варто й згадувати, — мовив він. — На світі так багато дітей. Одним більше, одним менше…

Малий розсердився.

— Ніякі це не дурниці! Якщо я полечу вниз…

— Спокійно, тільки спокійно! — перебив Карлсон і поплескав його по голові. — Ти не полетиш униз. Я триматиму тебе так міцно, як моя бабуся. Бо хоч ти й усього тільки брудний хлопчисько, все одно я люблю тебе. А надто ж тепер, після осіннього прибирання.

Він ще раз поплескав Малого.

— Еге ж, дивно, але я люблю тебе, хоч ти й дурний хлопчисько. Почекай, хай-но ми прилетимо на дах. Тоді я так тебе обійму, що в тебе аж обличчя посиніє, точнісінько так, як обіймає моя бабуся.

Карлсон покрутив за гудзика на животі й міцно схопив Малого. Моторчик загув, вони вилетіли крізь вікно й піднялися в голубе небо. Порвана завіса сколихнулась на протязі, немов хотіла сказати їм: «До побачення».

У Карлсоновій хатці

Хатка, що стоїть на даху, може бути справді затишна, особливо така, як Карлсонова. Його хатка має зелені віконниці й східці, чи пак ганочок, де дуже гарно сидіти. Вечорами, сидячи на ганочку, можна дивитися на зорі, а вдень — пити сік та їсти тістечка, звісно, коли вони є. Вночі можна спати на ганочку, якщо в кімнаті надто парко, а вранці прокинутись і побачити, як над дахами ген за Естермальмом сходить сонце.

Авжеж, то справді затишна хатка, і стоїть вона дуже зручно: між димарем і протипожежним муром, так, що її нелегко й побачити. Хіба що хтось навмисне ходитиме по даху й загляне за димар. Але туди мало хто заглядає.

— Тут, нагорі, все якесь не таке, — сказав Малий, коли Карлсон злетів з ним на ганочок перед хаткою.

— Еге ж, хвалити бога.

Малий оглянувся навкруги.

— Так багато дахів…

— Багато кілометрів дахів, — сказав Карлсон, — де можна ходити й жартувати донесхочу.

— І ми з тобою трошки пожартуємо, еге ж? — радісно спитав Малий.

Він згадав, як йому було цікаво минулого разу, коли вони з Карлсоном розважалися на даху.

Проте Карлсон суворо глянув на нього.

— Аби тільки не довелося прибирати, га? Спершу я висотав собі всі жили, щоб хоч трохи дати лад у твоїй кімнаті, а потім ти будеш тинятися й жартувати до вечора. Ти на це розраховуєш?

Малий взагалі ні на що не розраховував.

— Я залюбки допоможу тобі прибирати, якщо треба, — сказав він.

— Отож-бо, — заспокоївся Карлсон.

Він відчинив двері, і Малий зазирнув, як живе найкращий у світі Карлсон.

— Звичайно ж, допоможу, якщо треба… — І враз Малий замовк, витріщивши очі. — Таки треба, — по хвилі докінчив він.

У Карлсоновій хатці була тільки одна кімната. В кімнаті стояв столярний верстат, де Карлсон майстрував, їв і клав усякий мотлох. Ще була в кімнаті дерев’яна канапа, щоб спати на ній, стрибати на ній і ховати в неї всякий мотлох. І два стільці, щоб сідати на них, класти всякий мотлох і підставляти їх, коли треба було сховати якийсь мотлох до шафи. Та в шафу ніщо вже не влазило, бо вона була повна мотлоху — не такого, як лежав на підлозі, висів на гвіздках по стінах, а зовсім іншого… дуже багато мотлоху. Ще в Карлсона був коминок, теж повен усякого мотлоху, і залізні гратки, де можна варити їжу. Вгорі на полиці також було повно мотлоху. Зате на стелі майже нічого не висіло, тільки свердло, та торбина горіхів, та пугач, та обценьки, та пара капців, та рубанок, та Карлсонова нічна сорочка, та ганчірка, та гачки, та маленька валізка, та торбинка сушених вишень, а більше нічого.

Малий довго стояв на порозі і роззирався на всі боки.

— Що, тобі аж дух захопило? — спитав Карлсон. — О, тут є мотлоху, не те, що в тебе, тут є майже всякий мотлох.

— Авжеж, тут багато мотлоху, — погодився Малий. — Але ти начебто хотів прибирати?

Карлсон кинувся на канапу і зручно вмостився на ній.

— Ти мене зле зрозумів, — сказав він. — Я не хочу прибирати, це ти хочеш прибирати… після того, як я так натомився в тебе, правда ж?

— І ти мені зовсім не допоможеш? — стурбовано спитав Малий.

Карлсон улігся на подушку й замугикав пісеньку, як людина, що тішиться відпочинком.

— Звісно, я допоможу тобі, — сказав нарешті він.

— Ну, тоді чудово, — зрадів Малий. — А я вже боявся, що ти…

— Звісно, допоможу, — перебив Карлсон. — Я співатиму тобі, поки ти прибиратимеш, і підбадьорюватиму тебе. І — гей-гей! — усе піде, як у танці.

Малий не був певний того. За своє життя він не дуже наприбирався. Звичайно, він, як годиться, складав свої іграшки, мамі досить було тільки нагадати йому три, чотири чи п’ять разів, тоді він ховав їх, навіть якщо вважав, що то важка й непотрібна робота. Але прибирати в Карлсона було зовсім не те.

— З чого мені починати? — спитав він.

— Дурний, звичайно, з горіхового лушпиння, — сказав Карлсон. — Дуже прибирати нема потреби, бо я весь час пильно стежу, щоб був лад, і не даю лушпинню знов пустити паростки. Тобі треба тільки ледь-ледь підмести.

Горіхове лушпиння валялося на підлозі поміж купами помаранчевих шкурок, кісточок з вишень, шкірок з ковбаси, клаптів паперу, надпалених сірників тощо. Самої підлоги не було видно.

— А в тебе нема пилососа? — спитав Малий, подумавши хвилину.

Видно було, що питання не сподобалося Карлсонові. Він невдоволено глянув на Малого.

— Мушу сказати, що дехто страх який ледачий. Я маю найкращу в світі мітлу і найкращу в світі лопатку, та вони не годяться деяким ледарям, ні, їм давай пилосос, щоб самим не довелося нічого робити!

Карлсон пирхнув.

— Я міг би мати тисячу пилососів, якби захотів. Але я не такий ледачий, як дехто. Я люблю працю.

— Я теж люблю, — виправдувався Малий, — але… Та врешті, в тебе ж нема електрики до пилососа.

Він похопився, що Карлсонова хатка зовсім не сучасна. В ній не було ні електрики, ні водогону. Вечорами Карлсонові доводилося світити гасову лампу, а воду він брав із діжечки, що стояла на розі під ринвою.

— І смітника ти теж не маєш, — сказав Малий, — хоч він тобі найдужче потрібен.

— Я не маю смітника? — спитав Карлсон. — Що ти вигадуєш? Замітай лишень, і я покажу тобі найкращий у світі смітник.

Малий зітхнув. Тоді взяв мітлу і заходився замітати. Карлсон лежав, заклавши руки за шию, і задоволено стежив за Малим. Потім заспівав йому, як і обіцяв: