Читати книгу - "Синi етюди"

Вона (Марiя) дочка пiвденної Кубанi.

Сказав Гофман:

- А Зиммель знову накапостив. Марiя:

- Що там таке?

- Як же: послав червоноармiйця по карти (знаєте, женщини, карти та iнше), а їх бiля Шкурiвської станцiї в колодязь укинуто. Сьогоднi на пiдводах привезено.

- Ну й радiйте. Ви ж самi кажете - не можна без цього. Гофман уперто одрубав:

- Безумовно, не можна. Але треба довбати: крапля довбає камiнь.

Ще говорив.

Тодi Марiя спитала:

- Скажiть менi: де кiнчається ваша дурiсть i починається контрреволюцiйнiсть? I Вадим теж спiває: урочисто ходить по оселях комуна. Де ви її бачите? Просто - тоска. Просто - харя непереможеного хама.

- Ви так думаєте?

- Я цього певна.

Гофман пiдiйшов до вiкна й сказав:

- Тодi виходьте з партiї.

- А чому вам не вийти?

Марiя пiдвелась.

Гофман сказав спокiйно:

- Тому, що нам все ясно.

- Гм… логiка!

…А потiм говорила про тоску, про сумнiви, про Вадима.

Прийшов Зиммель, дзвенiв шпорами, виблискував нашивками.

Марiя усмiхнулась:

- Коли погони носили на плечах, тодi вирiзували плечi, а тепер будуть викручувати руки.

Зиммель:

- Почекайте, товаришко.

Ще усмiхнулась:

- Ну, що ви… то я так… жартую…

З вiкна бачили гори й сивi верхiв'я Ельбрусу. Верхiв'я знову бiгли в тумани.

Десь спiвали червоноармiйцi кавказьких пiсень i радянських пiсень. Думалось, що й пiснi теж зникають у Закаспiї, бо й пiснi були солонi й забутi, мов мiльйони лiт.

Пiснi були веселi й сумнi - радянськi.

Сосна, що привiз їй Зиммель, лежала на книгах, а одну вiтку Марiя держала в руцi.

Зиммель говорив про своїх козакiв, що їх знайдено бiля Шкурiвської станцiї в колодязi.

Гофман суворо вiдрубав:

- Ви б мовчали краще.

Знизав плечима Зиммель:

- Я думаю, що я можу розпоряджатися своїми людьми?

Вмiшалася Марiя й лукаво наводила балачку на питання про норми комунiстичної етики.

Зиммель розiйшовся й уперто доводив:

1) не можна зрiвняти матерiальне становище всiх комунiстiв;

2) норми полової моралi й Коллонтай не найти;

3) поняття про мораль дуже "односительне".

Нарештi вiн сказав:

- Кожний комунiст мусить бути купцем. Це слова Ленiна. А скажiть, будь ласка, яка в купця мораль? Не одуриш - не продаси, от його мораль i етика. Дурнем буде той комунiст, що має, припустiм, грошi й не дає їх на проценти.

Марiя:

- Вiдци?

- Що ж вiдци? Мабуть, прийдеться плюнути на мораль.

Гофман почервонiв:

- Е… ви заїхали дуже далеко. Так можна й того… з партiї.

I раптом закричав на Зиммелля:

- Геть вiдци… мальчишка!..

Зиммель зблiд i вiдступив на два кроки.

- Чого це ви… Бог з вами! Хiба не моя думка? Я в центрi чув. Це вiдповiдальний робiтник висловився. На партзiбраннi.

Гофман одразу ж одiйшов:

- Ну, от… вiдповiдальна балда сказала, а ви повторюєте. Мабуть, бувший комiвояжер говорив, комерсантик.

I сiв на лiжко.

Марiя усмiхалась.

Зиммель свиснув демонстративно.

- Робоча опозицiя.

Ще раз звякнув шпорами й вийшов.

Марiя дивилась у вiкно й думала про всефедеративне мiщанство, про Вадима i м'яла в руках вiтку сосни. Вона думала, що мiщанство йде, проходить, коли засiрiло, але ще не зiйшов схiдний огонь. Було надто боляче, бо за спиною стояли каларнi, але яснi днi, коли з кожного нерва било джерело непохитної завзятости й певности в казковiсть майбутнiх годин.

У вестибюлi чiтко й агiтацiйне кричав хтось:

- Ми не раби!

А другий голос дзвiнко одкликався:

- Рабами не будемо!

Ще думала Марiя про дитячу наївнiсть мiльйонової маси, що на протязi довгих рокiв умирала стiйко, мов фанатики середньовiччя, що пiд стягом вiчности пройшла з гарячими очима вздовж i впоперек рiвнини республiки.

Гофман заспокоївся й дивився на сосну:

- От куди б нашому Вадимовi. В бiр.

Марiя раптом згадала й сказала з сумом:

- Це ж жорстоко…

- Ви про Вадима?

- Ну да… Вiчний iдiотський трафарет: mеmеntо mоri.

За вiкном знову посувався синiй листопад.

Iшов вечiр, як i завжди, невiдомий i глибокий.

Iшов сiрий i таємний i вiдходив за вiтрами в Закаспiї.

Iнодi з моря пролiтала самотня хмара i, сполохано озираючись, бiгла й зникала за обрiєм.

III

Марiя пiшла в свою роту.

Три зводи були в караулi, тому й у помешканнi майже нiкого.

Пiдiйшла до лампи:

- Що пишете?

Червоноармiєць старанно виводив лiтеру й сказав незадоволено:

- Клята буква. Нiяк не пишеться. "Чи". Буква - "чи". Виходить буква "ги", бо схожа… Хочу оце письмо додому.

Марiя сiла допомагати.

Взяла в руку корявi пальцi червоноармiйця й виводила букву "чи".

Писали довго вдвох.

…А в своїй кiмнатi згадувала червоне обличчя бородатого солдата республiки i його лiтеру "чи".

Лiтера "чи" довго стояла за вiкном знаком запитання, i це мучило.

Потiм Марiя пiшла до Вадима.

Було пiзно, але вiн працював.

Голубом положила руку йому на плече:

- Слухай, Вадиме!

Вiн пiдвiвся i сiв з нею на лiжко.

Знову був сухий кашель, як степовий пожар. Вона приложила ухо до його грудей.

- Слухай, Вадиме.

- Так… слухаю…

Марiя схилила голову на Вадимову скроню i вбирала чаймою нiздер запах мужського тiла. Потiм ледве чутно сказала:

- Вадиме! Кохаю тебе так, як гiрськi аули.

Вадим уважно подивився на Марiю:

- I… я тебе теж кохаю!

Вона:

- Але…

Потiм сiла з ногами на лiжко, знiтилась у крапку й дивилась запаленими очима у вiкно. Хтось невiдомий стояв бiля ясена й тихо, ледве помiтно перебирав похиле листя.

Вадим сказав напiвсерйозно:

- Я тебе розумiю: ворогам не до кохання.

Марiя:

- Так, ти мiй ворог.

I тихо розсипала хорий смiх.

IV

На свiтанку шостого листопада вдарив мороз.

Затривожились дерева, пiшла листяна фуга.

Дерева порожнiли - голо. А листя спiшили, падали.

Падали. Падали.

Стоси.

Земля думала глибоку думу. Мовчали вiтри.

По станицi пройшла мiдна тиша.

Тiльки зрiдка рипiв далекий журавель - витягали воду.

Гофман з червоноармiйцями вже заквiтчав зал. Завтра мiтинг-концерт. Незграбний Гофман:

- Паф! Паф!

А червоноармiйцi хвилювались:

- Товаришу Гофмане! Чого командири не допомагають? Що це, старий режим?

Гофман летючий мiтинг:

- Паф! Паф!

Заспокоїлись.

Увесь двiр штабу у лiхтарях. Завтра буде iлюмiнацiя. На пiвнiч урочисто пiдуть мiднi спогади. Завтра розгорнемо голубину книгу вiчної поезiї - свiтової, синьої.

Це - революцiя.

Хiба комунари забудуть цей день? Хiба це не велична поезiя? Поринаємо в синiх тривожних ночах, нашi мислi вiдходять - на пiвнiч, на пiвдень, на захiд, на схiд.

I ширяємо над землею замрiянi, далекi.

…Хiба це не поезiя?

Завтра розгорнемо голубину книгу вiчної поезiї - свiтової, синьої.

…Марiя читала європейськi новинки, про радiо-плуг.

Сказала лукаво Гофмановi:

- От