Читати книгу - "Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор"

куркуль опиратимуться ще довго. За словами М. Левіна, «примусове “позичення” 150 млн пудів зерна у 10 % найзаможніших селян було найбільш крайнім заходом, до якого “ліві” коли-небудь закликали». Навіть Троцький згадував на засланні, що «ліві» мали намір протягом п'яти років не рушити наявну класову структуру суспільства й лише бажали оподаткувати куркульські прибутки у кількості, достатній для індустріалізації.

Зі всього сказаного випливає: і «ліві», і «праві» були переконані — необхідно повсякчас зміцнювати соціалістичний сектор із тим, щоб він неминуче обійняв панівне становище в економіці. Однак «ліві» теж зосереджували свою увагу головним чином на промисловості, а тому не мали багато чого запропонувати у сфері селянської політики (за винятком кількох заходів щодо оподаткування селян і поліпшення сільськогосподарського виробництва). Щоправда, вони закликали до збільшення кількості — тоді дуже незначної — колективних господарств, у першу чергу для незаможників. Зі свого боку, «правий» Бухарін теж не мав серйозних пропозицій стосовно негайної модернізації чи колективізації села (покладаючись в основному на невизначене майбутнє, коли позиція селян зміниться). На даній стадії для «лівих» і «правих» спільним було переконання: для піднесення сільської економіки потрібні не примусова колективізація, котра неминуче обернеться катастрофою, а енергійні фінансові заходи, хай би навіть часом і досить грубі.

Підсумовуючи все сказане вище, наголосимо ще раз: погляди партійних фракцій на дальші шляхи розвитку села багато в чому збігалися. Суть же головного конфлікту між ними полягала ось у чому. Політика партії дедалі більше завойовувала підтримку (або принаймні толерантне ставлення) із боку заможнішої частини селянства. «Лівих» це дуже турбувало, бо ж, на їхню думку, така згода свідчила про «перекручення комуністичних ідеалів», «вивітрювання» більшовицьких уявлень щодо класової боротьби. До того ж, хоч ніхто в партії не погоджувався з ринковою системою, в ході дебатів висловлювалися — причому з обох сторін — непевні припущення, що планова централізована економіка вповні могла б співіснувати з ринковою. І ще. Ми вже згадували про сподівання Бухаріна на порозуміння із селянами в невизначеному майбутньому. Тодішні «ліві» (а згодом і сталіністи) вбачали у такій позиції прагнення відкласти побудову «сільського соціалізму» аж до малоймовірної доби мовчазного погодження селянства з новим ладом. А доти радянський режим залишався б певною мірою на ласці неконтрольованих ринкових сил, — тобто, з марксистської точки зору, соціальних груп, котрі за своєю класовою природою в найліпшому випадку могли виступати тільки хиткими союзниками комуністів (а то й ще гірше — ворогами).

Після описаної доктринальвої дискусії відбулася ще одна (багато в чому пов'язана з першою). Перш ніж висвітлити її, зробимо кілька попередніх зауважень.

Від самого початку своєї діяльності Ленін і більшовики дотримувалися думки: соціалізму неможливо досягти в одній країні (і тим більше у такій відсталій, як Росія). А після 1917 р. вони неодноразово давали зрозуміти, що очікують на соціалістичні революції в Західній Європі, котрі підвели б під пролетарсько-соціалістичний устрій необхідну марксистську базу. Мабуть, зайвим буде наводити численні цитати із тих творів Леніна та інших партійних діячів, в яких обстоювалися дві тези: по-перше, революції в Європі неодмінно відбудуться, а по-друге, російська революція вижити без них не може.

З точки зору марксистського вчення в цих твердженнях містилася певна частка істини. Рівень промислового розвитку Росії, чисельність і рівень «дозрілості» її пролетаріату були явно недостатніми для здійснення перетворень у величезному аграрному секторі. Фактично радянське керівництво зіткнулося із нездійсненним завданням, однак діяло так, нібито могло впоратися з ним без допомоги іззовні. Скажімо, ідея непу грунтувалася на посилці, що країна має самотужки подолати досить тривалий історичний шлях, перш ніж її підтримають соціальні повстання міжнародного пролетаріату. «Ліві» все ще сподівалися на «світову революцію», але вже поступово, спочатку як лише надзвичайно контроверсійне нововведення, просувалася думка про «соціалізм в одній країні». Нарешті, вона перемогла і стала ортодоксальною. Однак цьому передували описані нижче події.

Не пізніше травня 1924 р. Сталін запропонував традиційний підхід: одна держава — надто така аграрна, як Росія — неспроможна своїми силами добитися остаточної перемоги соціалізму й відповідної організації виробництва. Для цього конче потрібні зусилля кількох розвинених країн. Та незабаром ця думка почала змінюватися на протилежну.

По суті, теорію можливості побудови соціалізму в одній країні обгрунтував Бухарін, Сталін же лише поставив її в центр внутрішньопартійної полеміки. Цього настійно вимагала тогочасна політична ситуація. Троцький та інші продовжували сперечатися, чи є немарксистською спроба «затримати» революцію в одній країні (котра, на загальну думку, з теоретичного погляду недостатньо розвинена для цього), однак уже стало цілком ясно: після провалів радянського воєнного вторгнення до Польщі в 1920 р. й останнього кидка Комінтерну на Захід (ідеться про фіаско німецьких комуністів у 1923 р.) на революції в розвинених європейських країнах годі й сподіватися. Отже, Росія залишалася без зовнішньої підтримки, а з практичної точки зору це означало, що радянська влада мала або зосередити всі свої зусилля на заздалегідь приреченій на невдачу підготовці «світової революції», або рішуче відмовитися від цього наміру (чи принаймні повернутися до стадії «буржуазно-демократичного» розвитку). Ортодоксальні комуністи не були готові до такого політичного самогубства, та реальна обстановка настійно вимагала від них цієї жертви. Таким чином, проблема потребувала негайного обговорення.

Добре розуміючи, що надалі молодій радянській державі доведеться існувати самостійно, Сталін прагнув підвести під теорію можливості побудови соціалізму в одній країні міцну базу. У типовій для нього манері він вирішив зробити «батьком» цієї теорії Леніна, тим більше що останній справді висловлювався про таку можливість, — щоправда, зовсім в іншому контексті, бо мав на увазі розвинену країну.

Цікаве враження справляють аргументи, вживані в полеміці навколо окресленої вище проблеми. Вони промовисто свідчать: партійних керівників найвищого рангу аж ніяк не можна було назвати справжніми економістами, фахівцями із розважливим мисленням, орієнтованим на створення раціонально структурованого суспільства (хоч вони і вважали себе саме такими фахівцями й навіть намагалися переконати в цьому Захід). Прийнявши месіанську концепцію «світлого майбутнього», вони пояснювали утримування влади у своїх руках тим, що без цього неможливо побудувати нове, вище суспільство, — вище, бо воно нібито мало втілити в життя теорії Маркса. Іншими словами, йшлося про створення «соціалістичного» ладу в умовах радянської (або, як її тоді визначали — «пролетарської») системи. І створюватися він мав у доктринально приписаних формах: з економічної бази нового устрою повинні були зникнути товарно-грошові відносини, тобто ринок, а зі сфери соціально-класових стосунків — приватні власники й торговці.

З огляду на все сказане поступки комуністів, зроблені в 1921 р., можна було виправдати тільки в одному випадку: якщо вони реально допомагали партії втримати владу. У свою ж чергу, утримання реальної