Читати книгу - "Херем"

знав, що буде, коли струмінь прорве хиткі кордони його притомності, та про всяк випадок намагався уникати товариства, щойно його сягне перша хвиля нечутного шепоту. Він ховався на самотині, і довший час йому таланило перечекати напад, нічого лихого не заподіявши. Всього, однак, не передбачиш, і кордони було-таки зламано, і час для того випав аж ніяк не найкращий.

Черговий виїзд царського війська застав ватагу на одному з каменистих плато Кривого Узгір'я. Повідомлення вартових було вчасним і спізнілим водночас – вчасним, аби загасити вогнища та зачаїтись, і запізнім, аби, не привертаючи уваги, дременути з плоскогір'я від чи не втричі чисельнішого війська. Ватазі лишалося чекати, сподіваючись, що виїзд, який став табором біля підніжжя гори, не помітить її бранців та й подасться зранку своєю дорогою.

Розбійники посідали смутними купками коло згаслих вогнищ – спати не спалося, про звичну розвагу годі було й мріяти, лише тихі перемовини лунали де-не-де, не гучніш за шерех сухого чагаря. Поволі громадилася напруга, змушуючи підкидатися при кожнім порусі. Мудрий Барба знав, чим це може окошитися, тож, позбавлений можливості вгамувати бентегу братчиків хмільною брагою, він звернувся до звичної вже заміни – Асатиних героїчних оповідок.

Той не відмовив і налаштувався вже потішити товариство черговою вигадкою, коли ближче підсів Маззакін і попросив – на зміну – оповісти правду про свої власні пригоди, що привели зрештою на Тихе Узвишшя.

– Я говорив правду раніше, – глянувши спідлоба, мовив Асата, – але ти не вірив. Чи гадаєш, що нинішня правда краща за колишню?

– А може, моя віра краща за колишню? – примружився Маззакін. – Давай розказуй. Бо, може, вже й не буде іншої нагоди.

Маззакін промовисто кивнув у бік провалля, за краєм якого виднілися численні цятки вогнів.

Асата знизав плечима.

– Мені – що? Правда голови не ломить… Тільки ж знудяться твої вояки.

– Нічого, завтра надолужимо, – похмуро напророчив Маззакін.

Вигнанець помовчав хвильку, помандрувавши поглядом понад чагарями. Не буде другої нагоди? Хотілося б сподіватися.

– Все почалося тоді, – стиха розпочав він, – коли мене продала в рабство власна родина. І мала на те, слід сказати, достатні підстави…

Ця оповідь не була схожою на інші, і справді – хтось зі слухачів заснув, заколисаний, але хтось дослухався пильніше, забутим чуттям вловивши гіркоту та жаль, невластиві байкам про богів та звитяжців. Таких, чуйних, було небагато, і насамкінець, слухали оповідача хіба кілька старших вояків та занурений в задуму Маззакін. Йому, власне, було про що поміркувати, бо його втішна віра в Набі-заступника зазнала збитку тієї ночі, і слід було якнайшвидше встановити нові дороговкази. Отож, заклопотаний своєю бідою, він не завважив дивної зміни у голосі Асати, коли той відказав щось у відповідь на питання одного з вояків.

– Що ж він собі думає, той Імрод? – поскаржився розбійник. – Такий лад в Землі встановив, що хоч тепер бери й тікай в Кіннахі…

Асата рвучко зітхнув, чомусь притуливши пучки пальців до скронь. А казав же – голови не ломить, всміхнувся Маззакін.

– Це не він… – відказав Асата. – Він хворий…

– Ти звідки знаєш? – здивувався Маззакін.

– Молебень… – ледь чутно прошепотів вигнанець. – Нічний молебень…

Його голос – ламкий, а в очах – раптовий ляк.

– Хворий! – паскудно реготнув старий розбійник, не розчувши, либонь, слів Асати. – От же ж, мабуть, дружина-кдеша заїздила!

Разом з цими словами Асата підхопився, мовби ним вистрілили. Паніка в його погляді змінилася мороком – чи люті, чи й цілковитого безумства. Далі зчинилося щось неймовірне, бо сумирний доти провідник та оповідач наскочив на невдатного жартівника, наче дикий звір, а що інші намагалися його спинити, то і їм дісталося від щедрот. Скрутили його усі скопом, та й то не зразу, а коли приклали лицем до землі, то нападник ніби нараз видихався, а насправді й геть зомлів.

Усе те відбулося в цілковитій мовчанці, хіба звуки ударів та збуреного дихання порушили бентежну тишу, але якийсь тихий відгомін дістався-таки табору попід горою – щось там підкинулось, заворушилося, хоча потикатися на узвишшя в темряві царські вояки, очевидячки, наміру не мали.

Першим, що побачив Асата, щойно прийшовши до тями, було усміхнене лице Маззакіна з підсвіченим місяцем підбитим оком.

– Ну ти й б'єшся! – заздрісно мовив він. – Ніби в школі Хубара вчився! Коли б не Барба з Яцком, які й направду звідти, то так усіх би й порішив… Добре, хоч за різака не взявся!

– Я зробив що? – у зневірі мовив Асата. – Битися поліз?

– Ага! – радісно кивнув Маззакін. – Коли Яцко за твою кдешу зле сказав, так зразу і підхопився! Хто ж знав, що вона тобі так запала!

Вигнанець зітхнув і підвівся, всідаючись на курній землі.

– Не в тому річ… А що в таборі, чули нас?

Маззакін враз спохмурнів.

– Та чули, здається. Тільки до ранку, мабуть, дертися сюди ніхто не буде.

Асата замовк на хвильку, роздумуючи.

– Поклич Барбу, – мовив він, – я знаю, що нам робити.

Проводир ватаги погодився вислухати Лсату, хоч і позирав тепер на нього з певною підозрою. А дізнавшись про його задум, довго ще сидів, хитаючи головою.

– Чекай… То ти хочеш взяти десяток наших і напасти на царських вояків? І що нам з того, окрім вічної слави?

– Військо однаково не випустить нас звідси, – заходився пояснювати Асата, – а так – вони будуть змушені розділитися, частина рвоне за нами, а решта, коли й лишиться, то не сподіватиметься наскоку. Ви зможете або, скориставшись галасом, тихо відійти за їхньою спиною, або напасти зненацька. Усе ліпше, аніж сидіти й чекати, поки військо видереться сюди по наші душі.

– А що з тим десятком, що поїде з тобою?

– Зараз ніч, і військо не знатиме, скільки нас. Я покажу нашим, де та як поодинці загубитися в скелях, коли будемо тікати.

Асата і правда міг це зробити, і Барба неодноразово ставав свідком подібних маневрів.

– Ну, дивися, – тяжко зітхнув він, – зрадиш нас…

– Знаю, – кинув Асата, ховаючи усміх, – скажені гемалі.

– Оце ж! – суворо мовив проводир, вирушаючи збирати ватагу для відчайдушного виїзду.

Було кинуто жереб, і десяток обраних тихо прощалися з рештою, звільняючи від зайвого вантажу своїх похідних мулів. Маззакіиові випало лишатись, але він однаково просився їхати разом з Асатою.

– Нема чого зайве спокушати долю, – одповів той.

– Хто б казав! – обурився розбійник.

– Послухай, – Асата роззирнувся, аби пересвідчитись, чи ніхто їх не чує. – Мені однаково не можна лишатись із вами. Той напад сьогодні – і кдеша тут ні до чого – він може повторитись будь-коли, і це добре ще, що обійшлося кількома синцями… Не знаю, що там