Читати книгу - "Готель між двох світів"

Айнштайн. Не сумніваюся. Ні на мить не сумніваюся.

Волоцюга (ніби одержавши перемогу). Ага!

Айнштайн. Інших дітей маєте?

Волоцюга хнюпиться.

Волоцюга. За рік після того, як я лишив синочка на цвинтарі, хазяїн викинув мене на вулицю. Я лютував, я горлав — і зрештою подався у дробарі вугілля. Пережив агресивну депресію. Мало не кидався на людей.

Айнштайн. Ви дорікали їм за те, що вони живі…

Волоцюга. А потім я пив…

Айнштайн. Проклинали й себе за те, що вижили…

Волоцюга. І все: ні снаги до життя, ні роботи, ні грошей. Зрештою, втекла і дружина, тож я пішов собі куди очі вели… Коли немає родини — навіщо над головою дах? Навіщо турбуватися про платню? Знаєте, містере, кризи я й не помітив… Якби був прив’язаний до робочого місця, занурений у кредити — точно згинув би у двадцять дев’ятому[4]! Замість цього я перетнув Каліфорнію — йшов і дивився за обрій, засинав і милувався зірками. Щоб знайти їдло, доводиться пововтузитись, авжеж, — але я гострю ножі. Завжди знайдеться якесь тупе лезо — а я поможу його наточити… До речі, якщо у вас є… Певно, що ні! Звідки ж ножі у пацифіста?!

Айнштайн. А чим, по-вашому, я користуюсь на кухні? Нігтями? Принесу вам свої ножі.

Волоцюга. То ви ще й не вегетаріанець?!

Айнштайн. Ні, але стану.

Волоцюга. Досить сумно це чути…

Волоцюга явно засмутився. Айнштайн повертається до попередньої теми.

Айнштайн. У вашому випадку, як і в моєму, найкраще змалювати війну можна лише за допомогою сліз. Я не хочу, аби точилися війни.

Волоцюга (бурмоче). Ач, оригінал…

Айнштайн (розлючено і вперто). Я не хочу, аби точилися війни!

Волоцюга. Яке дитя… Рочків шести… Ні, шести з половиною… Яка небачена наївність! Просто тобі ціле озеро свяченої води…

Айнштайн. Ви що, так полюбляєте війни?

Волоцюга. Питати, чи полюбляю я війну, ще дурніше, ніж питати, чи полюбляю я смерть. Я, містере, Нобелівських премій не отримував — ні за ножики, ні за мандри, — тож на дурнуваті запитання не відповідатиму! Війна прийде — хочемо ми того чи ні. Так само, як і смерть.

Айнштайн. А ось і ні! Війна — не єдиний спосіб вирішення конфліктів. Я віддаю перевагу переговорам і шляхетному намовлянню. На жаль, виховання народів століттями доручали військовим. Хіба ні? Розгорніть підручники історії: вони звеличують край, королівство, націю; вони вкривають шаною стратегів-імператорів і тактиків-генералів — цих чудовиськ, що залишають за собою гори трупів. Їхні перемоги оспівують, хоча кожна така звитяга — поразка для людства. Ваш син скорився державній волі. Але задля чого існує держава? Її головна мета — захистити людину, дати їй можливість реалізуватись у ремеслі, мистецтві або родині. Держава має служити нам, ми не мусимо ставати її рабами. Найвищою цінністю має бути людська особистість, а людське життя повинне вважатися священним і недоторканним. На мою думку, держава, примушуючи нас проходити військовий вишкіл, ставить себе поза законом, а силуючи вбивати інших людей, виходить за рамки моралі. Держава не виконує своєї головної мети. Як і ви, я не хочу війни. Бути пацифістом означає пропагувати злагоду, збурювати революцію духу!

Волоцюга. Це ж як?

Айнштайн. Передусім слід позбутися націоналістичного почуття — так званої любові до своїх, що вбиває у ненависті до решти. По-друге, варто заохочувати молодь відмовлятися від військової служби — хіба не краще використовувати цей час і кошти на навчання юних мізків повазі до життя? По-третє, слід зупинити промисловців, які приховано підтримують націоналізм. Тут я пропоную не панькатися — покласти край війні, повністю роззброївшись! Держави мусять відмовитися від незалежності та передати Лізі Націй свої військові потуги; у разі конфлікту держави постануть перед Міжнародним судом. Наше майбутнє — в руках світового уряду. Тільки так людство буде таким, як забажаємо ми, і одного чудового — але, напевно, далекого — дня війна зникне, і навіть це слово нас не лякатиме, хіба що нагадуватиме про незбагненне шаленство предків.

Замовкає, збуджений, сповнений завзяття, готовий мовити далі. Волоцюга дивиться на нього ошелешено.

Волоцюга. Ач, який промовець! Тепер я розумію, нащо мучите себе спортом: у вашій голові таке кипіння, що треба час від часу випускати пар…

Айнштайн. Я вас переконав?

Волоцюга. Бачте, я сподівався нам’яти вам вуха, а натомість це ви розтопили мені мозок.

Айнштайн. То як — переконав чи ні?

Волоцюга (змінює тон, тремтячим голосом). Отже, насміхаючись із мого синочка, ви відкидаєте пацифізм?

Айнштайн. Навпаки! Я волів би, аби ваш син помер не на полі битви. Я волів би, щоб він лишився з нами, щоб ви пишалися його досягненнями. Я волів би, аби найкраще, що мав — юність, силу та розум, — ваш син віддав би чомусь більш гідному, ніж війна. Я волів би, щоб ваш син став героєм за життя, а не посмертно.

Волоцюга (почервонівши). Я… я дякую вам за те, що пояснили свою позицію…

Айнштайн. Отже, я вас переконав?

Волоцюга. Аж ніяк.

Обидва усміхаються, обмінюючись змовницькими поглядами.

Айнштайн підводиться, збираючись іти.

Айнштайн. Слухайте, котра година?

Волоцюга. Шоста вечора.

Айнштайн. О п’ятій я мав зустріч… Що ж, певно, треба вже йти. (До волоцюги.) То як, до зустрічі?

Волоцюга. Що ж — чом би й ні? (Робить широкий жест рукою.) Ви знаєте, де мене знайти. (Здивовано.) Дивно — ви не справили на мене аж такого враження.

Айнштайн. І це чудово — адже я також не вражений.

Айнштайн виходить.

Волоцюга залишається, вочевидь