Читати книгу - "Яр"

добу, то, певно ж, задумали порозважатися з нами ще дотепніше. Бо так швидко ще нікого не випускали з Чортової воронки. Ми із завмиранням у серці вдивлялися в розмитий сивою хмарою край нашої в'язниці, але звідти виринула не самовдоволена пика наглядача Ципльоночка, а обдерте виснажене обличчя Кастуся Матусевича.

Вирішивши вночі припинити безглуздий опір у нерівному змаганні із владою, Кастусь кинувся на слизький схил воронки, щоб загинути в її невидимих нутрощах. Та він тільки добряче пообдиравсь, бо несподівано з'ясувалося, що на дні воронки не прірва: покручена печера виводить її в підніжжя сопки, звідки починається потічок і невеличке болото. Можливо, табірне начальство й знало про це, та зумисне поширювало й роздмухувало похмуру славу Чортової воронки. Боячись бути поглинутими нею живцем, нещасні люди вмирали на її краях від голоду та холоду.

А тепер мені цілу ніч снилось, ніби я намагаюся знайти вихід із холодного й вогкого яру, що дуже нагадував нашу табірну Чортову воронку й теж мав похмуру славу ненаситного дванадцятиголового змія.

Розділ третій

Десь о пів на дванадцяту Максим, сяк-так причепурившись, вийшов із дому, хоч до центру було не більше десяти хвилин пішки. Мати того ранку не подалася нікуди, сиділа на приступці веранди й жалібно дивилася вслід синові. Йому й без того млоїло під серцем, і він намагався не дивитися на матір. Зрештою, все мусить скінчитися благополучно, таких листів із підступною метою не пишуть, хоч би там ким був отой Г. Базилевич, який підписавсь унизу.

Люди у своїх садибах конали картоплю. Яр із давніх-давен був хліборобським, у місті після голоду тридцять третього року виникло аж чотири колгоспи, значна частина городян, отже, займалися прадідівським ремеством, але й решта, хто тільки мав бодай найменшу можливість, не поривав із землею. Копачі старанно вигрібали із сухої землі картоплю, та Максим бачив, що вони пильно стежать за кожним, хто йде повз них.

Центральна площа біля собору зустріла його незвичайним гомоном. Там тирлувалося душ зі сто людей. І хоч здалеку не було видно, що то за народ, але сіро-зелені мундири кількох німців виділялися досить виразно. Максим хвилину спостерігав здалеку, але потім цікавість узяла гору, тим більше, що почали потроху сходитися й інші люди. Максим був уражений. Досі він і гадки не мав, що в Ярі стільки євреїв. А що це мешканці їхнього міста, сумніву не було, бо серед юрмища поспіль траплялися знайомі обличчя. З декотрими він ходив до школи, інших знав просто так, а решта, то, напевно ж, були їхні родичі. У кожного на грудях мертвотно жовтіла шестикутна зірка.

Дарма, що стояла спека, кожне було вдягнене, мов до зимівлі, тут і там стояли тачки з клунками та чемоданами, і навколо тачок, неначе біля припонів, гуртувалися євреї: старі, молоді, підлітки й діти. Осторонь від усіх осанистий чоловік років шістдесяти розмовляв із німецьким офіцером чи фельдфебелем. Він раз у раз запобігливо всміхався, на грудях у нього теж розпливалася жовта зірка. Цю людину Максим добре пам'ятав, її знали всі мешканці Яру й навколишніх сіл. То був фельдшер Давид Йосипович Владимиров.

Максимові раптом стало прикро за цю людину, що так принижувалася перед німецьким фельдфебелем. Зрештою Максим таки згадав: учора ввечері в чоловіка Ганни Бондарівни дядьки говорили, що комендант наказав усім євреям зібратися вранці для евакуації. Але куди ж їх збираються евакуювати?

Він підійшов до свого однокласника Льови Копмана. Той одразу впізнав його й сумно зітхнув:

— Не знаю, кажуть, до Бердичева, та чи правду кажуть...

Максим простояв там доти, поки євреїв погнали на станцію, і тільки тоді поплентав далі. Він ніколи не замислювався над тим, любить він євреїв чи не любить, але цього разу йому стало просто прикро за того фельдшера, якого знало все місто. І де їх назбирали в Ярі? А старих скільки — просто диво.

Звичайно, Максим на дванадцяту не встиг, та тепер йому, власне, було й байдуже. Якщо з дому він ніс у серці холодну грудочку остраху, то зараз був просто сердитий.

І все-таки в грудях йому потеплішало, коли над дверима колишнього райвиконкому, де зараз містилась управа, побачив велике шовкове жовто-блакитне полотнище прапора. Такого він досі не бачив, хоч і знав, що жовтий колір відображає золоті лани пшениці, а блакитний — високе українське небо над ними.

Максим на хвилинку затримався біля входу. Фашизм і комунізм він вважав двома боками однієї медалі, тож дещо був здивований. Невже німці поведуться лояльно щодо українців?.. У це не вірилось.

Максим провів долонею по обличчі. Ця думка раптом обпекла його, мов приском. Саме вона крутилась у голові вчора, крутилася, неспроможна набрати логічних обрисів, а тепер нараз оформилась, кругла й виразна. Він удруге торкнувся обличчя, щоб зняти напругу, поклавши собі обміркувати все те спокійно й на самоті. Ця мить і це місце були абсолютно непридатні для подібних роздумів.

Хлопець рішуче ступив через поріг і ввійшов у приміщення, де востаннє був незадовго до арешту. У коридорі вешталося чимало людей. Двері кабінетів раз по раз рипали, він заходився читати паперові таблички. Але за хвилину розгублено став. На табличках не зазначалися прізвища, лише посади, про які Максимові досі не доводилося чути. Він пошукав очима, у кого б запитати, і вгледів незнайомого літнього чоловіка з жовто-блакитною пов'язкою на рукаві. Не знавши, як звернутись, та й особливого бажання не мавши, він мовчки тицьнув йому свою папірчину. Той так само без слів показав Максимові на кабінет № 4.

Максим прочинив двері, застромив голову, але там боком до дверей сиділа сама жінка в чорній спідниці та білій кофті. Він уже хотів зачиняти, але та озвалася першою:

— Ви к ко... ви до кого? До мене?

— Та ні, — поквапився Максим. — До якогось Базилевича.

— Заходьте пож... прошу вас! Базилевич — це я. А ви, навер...