Читати книгу - "Яр"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Максим розгублено простяг папірчину, де було написано оте «Г. Базилевич», яке збило його з пантелику. Жінка всміхнулася:
— Дуже приємно. Можете звати мене просто пані Ганна.
У кімнаті було задушно й пахло слабким незвичного аромату тютюном. Хлопець подумав, що то німецькі сигарети й що їх, певно, палить оця жінка, вбрана в чорну спідницю з білою блузкою. Він не зразу збагнув, що пильно роздивляється її стрункі ноги, взуті в такі самі скромні, проте досить елегантні чорні черевички та обтягнені шовковими панчохами тілесного кольору. А коли зловив себе на цьому, раптом відчув, що починає шалено червоніти. Його охопило роздратування на себе й на неї, і він сказав якомога грубіше, аби заглушити в собі ніяковість:
— Якщо кликали по ділу, то кажіть, бо ніколи мені!
І відчув усю безглуздість такого тону. Зрештою, чемність в усі часи вважалась обов'язковим правилом поведінки, спокійно можна розмовляти навіть із табірним наглядачем, якщо людина взагалі вміє триматись у руках. Але такі вмовляння ні до чого не призводили, і Максим швидко це усвідомив. Він не мав сили одірвати погляду від надзвичайно вродливого обличчя молодої жінки з великими й вузькими очима невловного кольору й довго підрізаним хвилястим волоссям, що відливало проти вікна темною міддю.
— Я ожид... Я чекала на пана довше, і коли б...
Вона раз по раз прохоплювалась російськими словами, це, певно, бентежило її, і при тому на вустах з'являлася швидка прохальна усмішка. І Максим не без роздратування відзначив, що та миттєва усмішка подобається йому і він хотів би бачити її ще й ще. Тоді знову помічав, що дивиться на її високі груди, які випиналися з-під непрозорого полотна блузки.
— Я бачив, як виселяють євреїв, — холодно й зверхньо відповів Максим. — Думав, нова влада гуманніша!
Він знав, що це не буде приємно їй слухати, але навмисне сказав у такий спосіб. І вже по тому невідомо чому захотілося, щоб вона відповіла на цю його репліку.
— Бачте... — Пані Ганна якусь мить добирала слова. — Німці вважають, що євреї не долж... — миттєва усмішка, — не повинні жити разом із усіма.
Максим про себе відзначив оте «німці вважають», проте й далі безцеремонно розглядав струнку поставу жінки. Цікаво, скільки їй років? Із двадцять п'ять? А своєї думки не висловлює. «Німці вважають».
— А що про це думаєте ви?
Вона блимнула на нього й не зразу відповіла, коли ж по хвилі озвалася, Максим був страшенно здивований:
— Ми з вами гуманітарії, учились в одному університеті...
Власне, здивувало його не те, що вона про нього знає, бо коли викликала, то, напевно, довідалась, а оте її слово «ми».
— ...Але я вчилася трохи раніше...
Вона невдоволено нахмурилась, а Максим запитав себе — чому? Невже через те, що не змогла пригадати свого віку? То скільки ж їй усе-таки?
— Ви закінчили Київський університет?
Він думав про те, чи вловить вона його думку.
— Т-так...
Але вона несподівано для нього новела думку в іншому напрямку.
— Ви, напевно, вже не читали праць Михайла Грушевського?
Максим стенув плечима:
— Грушевського вилучили з бібліотеки, ще коли я був на першому курсі.
Вона рішучим кроком ступила до свого столу в кутку. Максим тільки тепер усвідомив, що вони й досі розмовляли, стоячи посеред кімнати. Хода в неї була легка й граційна й стегна не вигравали жорнами, як у ледачих дівчат.
— Я приглас... я запросила вас, аби поговорити не про мене, а про пана.
У голосі їй забриніла сталева нотка, і це вже було щось нове, Максим відчув дистанцію, що пролягала між ним і цією незнайомою жінкою. Нарешті доведеться послухати, навіщо вона запросила його сюди. Максим, умостившись біля столу навпроти, мовчки розглядав її вузькі кисті з довгими пальцями. Такими руками, певно, не сапу тримати, невже вона ще й на роялі грає?
Пані Ганна помітила його погляд і нервово засовала руками по столі, тоді й зовсім поклала їх у пелену.
— Я счит... я вважаю, що нам треба поговорити про вашу роботу.
Це вже Максима починало дратувати. Якщо ця жінка раз по раз отак заїкатиметься, він не витримає й зробить їй зауваження. Але пані Ганна говорила гладенько й довго, жодного разу не збившись на русизм. Він людина освічена й молода, новій владі, новій Україні такі сили вкрай необхідні, бо росіяни й так оголили нашу землю, погнавши всіх молодих чоловіків битися за свої великодержавні інтереси, отже, кожна людина дорога, тим більше — інтелігентна.
Максим слухав неуважно, але зміст усе-таки вхоплював.
— Незабаром почнеться новий навчальний рік. Власне перший навчальний рік у новій Україні. Тому...
Він перебив її:
— Ви ще жодного разу не вжили слова «самостійна». Випадково чи зумисне?
Пані Ганна дістала з шухляди барвисту коробочку сигарет, витягла собі, підсунула гостеві й припалила. І лише, затягайсь і випустивши з рота прозору цівку диму, сказала:
— Моя слабина. Відколи батька мого... — тоді роздумала й подивилась Максимові просто у вічі: — Ви, пробачте, мабуть-таки трохи зловживаєте. Я й мусила б давно вже подчеркнуть... наголосити на цьому, але чомусь... І сама не знаю. Моє службове становище не дозволяє... Але годі про це. Росіяни ніколи б не дали Україні самостійності, вам, політкаторжанинові, цього не треба й доводити.
Потім запала пауза, і Максим подумав, що й справді поводився зухвало з чужою людиною в чужому домі.
—
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Яр», після закриття браузера.