Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

...Сірко прочувся святістю урочисто обдзвоненого собору і статечно вийшов на вулицю, бо хотів швидше поспішити до гетьмана і відігнати від себе оті пристрасні отцеві казання. Був і привід до забуття, бо серед людської веремії вулиці йому зустрілася весела юрба чигиринців, в якій під дудки-сопілки та бубон і вигран якийсь міщанин співав речитативом, закладаючи в тупцюванні і пануванні танцю поперемінно то одну, то другу руки на тім'яницю, одне і те ж: «...Клим вдома — Хоми нема, Хома вдома — Клим а нема... Ой горе нам! Ой горе нам!..»

В тямку Сірковім ще відтоді, як вийшов із церкви, ніби доганяючи його і переслідуючи, звучало оте шалене отця Йосипа: «...Обкрадені і сліпі, деякі козацькі старшини і вчені богослови, ці осли-перекинчики, опоганюють вірних слуг Бога і своєї церкви скверною чужинською і її єрессю, слугуючи дияволу небореннями і знехтуваннями яко рідній...»

Сірко зітхав від тих нагадувань про нетямущу безголовість та безладність рідного поспольства і при тому вірив у правдивість сказаного Йосипом і проспіваного рукомесником.

«Що ж у нас різного із протоієреєм?.. Ні він, ні я не приймаємо ніяких сполучень чи спілкувань із чужинами, а ворогуємо,— мелькнуло блиском у Сірковій свідомості.— Я бачу нашу силу у військових потугах, а він — в духовних,— прийшло перше-ліпше пояснення в голову.— Хто з нас має рехт, хто помиляється?» — пронеслося і тут же відлетіло, зникло без відповіді...

— Добридень, молодче,— зустрів Сірка, принагідно вклонившись, Зорка-Трач у Замчищі, оглянувши Сірка і його Велеса...— Як у самого гетьмана у тебе румак,— похвалив коня, прицмокнувши язиком, писар.— Як кличеш його?

— Велесом, пане Самійле, іменую своїх коней. Уже третього змінив оце,— передав Сірко повіддя Остапкові, спішившись.

— Вельми похвально, лицарю! Велес поганським богом худоби був у наших прадідів,— спохмурнів він, щось пригадавши.— А гетьман ніяк не дочекається тебе, то, може, зразу проб'ємося до нього на раду? — Самійло був чимось заклопотаний, як здалося Сіркові.

— Втішений бачити тебе у здоров'ї і тут,— спинився в ході по великій, геть задимленій світлиці Хмельницький, як Зорка-Трач і Сірко, переступивши поріг, стали видні в мороці.— Прошу товариство виконувати мої вказівки й накази, як домовилися, і, вибачивши мені, лишити нас наодинці з полковником Сірком,— підвищив господар охриплий голос, переситивши гамір.

Сірко чемно став осторонь під вікном поряд із писарем і спостережливо оглянув тутешніх гостей-завсідників, що статечно, мовчки чи й у різноголосих суперечках, навіть сварках виходили за двері. Де з ким із них він лише уклоном голови вітався, інших — тільки поглядом проводжав, складаючи чи потверджуючи вже вироблену про них думку.

На щось особливе, загадкове показали йому Кіндрат Бурляй і одноокий Мартин Пушкар як своєму. Загадково-привітно посміхнувся йому і Максим Нестеренко, виходячи із зали із широколицим і скуласгим Філоном Джалалієм; продзвенів острогами виключно ошатнений і сердитий Матвій Гладкий, щось попутно і докірливо говорячи Йосипові Глухові та Іллі Главачу; мовчки і самотньо, в зажурі пішов у двері гордий Іван Золотаренко, а йому услід — дорідний Остап Гоголь з незнайомим Сіркові сотником. Нарешті останніми полишили Хмельницького коштовно одягнені Антін Жданович і Юрій Немирич, а вже тим услід — Петро Саватович, Танась Болюк та Максим Гулак, продовжуючи на ходу не на жарт про щось сперечатися із Силуяном Мужиловським і Федором Вешняком.

Сірко потай, провівши всіх старшин, тішився зі своєї обізнаності, бо називав їх майже всіх по імені, мав якусь уяву про кожного, а разом з тим і печалився, бо розумів, що таки запізнився на вельми важливу військову Малу раду...

— Повідчиняй, Самійле, трохи вікна, бо геть учадів уже і від диму, і від розмов та суперечок,— пішов господар статечно до свого високого крісла.— Присідай, лицарю, отут, бо ти з чималої дороги, як здогадуюсь, а розмова в нас буде дуже некороткою,— вказав Хмель гостеві на отаке ж високе крісло навпроти себе.

Розпитавши вкоротці у Сірка про його домашніх, господарство і Слобожанщину взагалі, про дорогу, та, зрозумівши, видно, що гість не втішений тим розпитом, а навпаки, перейшов до охочекомонників, за ними — до донців та калмиків, а вже потім почав про загони поспольинків, які Сірко бачив у путі, про стан його і Тимоша запасного полку.

Отак було і Сірка ознайомлено, і гетьман вивідав трохи про те, що хотів. Все цікавило стратега, тому він по паузі став довго і докладно говорити про посполите рушення, затримку походу із-за татар, донців та отих же калмиків, про недосталь провіанту і грошей, збройного та похідного начиння, про військову раду, яка щойно відбулася, і всілякі закиди йому, гетьманові, старшин.

Не промовчав, як зауважив собі Сірко, він і про свої смертельні сварки з Нечаєм та Богуном, про ворожі йому непослухи Матвія Гладкого і особливо Нестора Морозенка, який із-за того не прибув навіть на раду. Із того зітхання гетьманового Сіркові чомусь пригадалося і протоіереєве казання, і співання рукомесників на ярмарчищі...

Помовчавши по тих оповідях і протерши п'ястуком темні капшуки під очима, гетьман заговорив знову:

— У мене до тебе ще одне, і головніше, і неабияке прохання. Почув я, що січові низовики зворохобилися і в поміч нам ніби іти зовсім відмовилися. За кошового там став якийсь Макар Худолій із Чигиринщини. Він ото й заводієм там, грозиться переобрати мене на гетьманстві... Бач, як добре тепер, що ми ті мої вибори зробили під Жовтоводами, а не в Січі,— докинув гетьман ніби між іншим.— Худолієві в допомогу став наш земляк, тепер писар, Суховій. Кажуть, останній — тямущіший від самого кошового, бо бував і в ясирах, і в тортурах ляських, і аж вісім