Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82"

Виснажлива, багатогодинна праця, яка висмоктує всі сили, не залишає майже ніяких світлих перспектив на майбутнє. Тому сьогодні, коли відходить у минуле горезвісне японське харакірі — прилюдне самогубство за допомогою меча, яким самураї розпорювали собі живіт, — все частіше повідомляється про випадки добровільного отруєння вихлопними газами в автомобілі, який було куплено в кредит і за який нічим платити.

Кількість самогубств у Японії з кожним роком збільшується. Одна з причин цього полягає в тому, що, згідно з віковим цензом, заведеним на більшості підприємств, п’ятдесят п’ять років — це вік, який дає підстави автоматично звільнити людину з роботи, і вона у розпачі часто-густо накладає на себе руки. І це вже для країни не є дивиною.

Перебуваючи в Японії, хочеться неодмінно відвідати місто, про трагедію якого знає весь світ. Воно, наче міфічний Фенікс, постало буквально з попелу і промовляє до розуму цивілізованого світу: “Люди, не повторіть страшного злочину минулого!”

У Хіросімі волає навіть каміння: “Народи, захистіть мир!”, “Хіросіма не повинна повторитись”. Багато хіросімців і тепер, через 37 років після атомного опромінення, переживають його жахливі наслідки: хворіють і вмирають, народжують дітей, хворих на невиліковні виразки, спричинені впливом радіації.Ось чому дзвін Хіросіми, що нагадує світові про жах ядерної війни, гуде, не стихаючи, цілу добу, ось чому тисячі й тисячі юних японців щодня навішують на пам’ятник маленькій дівчинці Садако, яка загинула від променевої хвороби через кілька років після атомного бомбардування, паперових журавликів, сподіваючись, що ці символи безтурботного дитинства зможуть якось захистити у майбутньому таких, як вона, малюків, бо закриють своїми крилами жахливе й всепоглинаюче світло ядерного вибуху.

Різномовний гомін, що відлунює з ранку до вечора перед входом до музею у парку Миру, вмить замовкає, коли відвідувачі переступають поріг, мабуть, найтрагічнішого в світі меморіалу.

Дівчина-гід вручає кожному портативний магнітофон і пропонує натиснути відповідну рідній мові іноземця клавішу. На плівці записано розповідь про те, що сталося на цьому місці 6 серпня 1945 року. В напруженій тиші, порушуваній лише клацанням магнітофонів, повільно посуваєшся від стенда до стенда, де виставлено те, що лишилось після американського атомного нападу. “У небі над Хіросімою, — чути в навушниках, — з’явилося три американських літаки…”

У добре виданому проспекті, який складається із фотографій і кількох карт, що розповідають про вулиці й площі міста — жертви першого в світі атомного бомбардування, — тільки на одному знімку зображено “атомний будинок”: над річкою здіймається кістяк багатоповерхової споруди колишньої промислової виставки, зруйнованої смертоносним вибухом.

У тексті проспекту наводяться цікаві відомості про Хіросіму, її історію. Мигтять зображення пагод, храмів, широких оновлених вулиць, багатоповерхових готелів, струнких пальм і яскравих квітів у парках вдруге народженого міста. А ось і згадка про трагедію, що приголомшила світ. “У серпні 1945 року над Хіросімою вибухнула (зверніть увагу — яка делікатна термінологія!) атомна бомба”. І жодних подробиць!

Годі шукати їх у проспекті, де всупереч традиції не зазначено ні друкарні, ні фірми, що його видала. І читач може собі думати що завгодно, навіть те, що атомна бомба, яка принесла смерть Хіросімі, вибухнула зовсім випадково.

Цей “тонкий” викрутас видавців — данина славнозвісним східним хитрощам, до них, досить охочі деякі японські редактори, котрі прагнуть будь-що вигородити американських вандалів XX століття в очах нових поколінь, а то й взагалі приховати адресу конкретних винуватців трагедії двох японських міст — Хіросіми й Нагасакі.

Дивним усе це здається тут, на багатостраждальній, обпаленій атомним полум’ям землі Хіросіми, на землі, де нетактовне, необережне слово, гучний сміх звучать як образа святої пам’яті двохсот тисяч хіросімців, що згоріли у пекельному полум’ї, як приниження людської гідності багатьох десятків тисяч тих, хто й сьогодні відчуває на собі невигойні наслідки ядерної катастрофи. Видно, декому дуже не хочеться зберегти у звичайної людини пам’ять про жахливе минуле, натомість примусити її не помічати того небезпечного становища, у яке поставила себе тепер країна. На її території, де розміщено велику кількість військових баз США, багато і тих, що мають на озброєнні ядерні ракети. Японія, яка зазнала жахливої атомної катастрофи, країна, де люди постійно вимагають ліквідації японо-американського військового союзу, збільшує витрати на війну, виділяє “для оборони” велетенські суми.

“Хитрощі” японських політиків, їхні намагання примусити молоде покоління забути гірке минуле країни, часто-густо разюче очевидні.

Не можна у зв’язку з цим забути один випадок, що вразив нас під час екскурсії по музею. В одному з меморіальних залів кілька школярів весело стрибали довкола манекенів, обвішаних рештками одягу. Зблід, побачивши це, ветеран війни, що був у складі групи радянських екскурсантів, однак екскурсовод сприйняв дитячі витівки як належне…

Не хочеться думати, що цей випадок у хіросімському меморіалі характерний для юного покоління японців. Буквально за кілька хвилин, пройшовши вузеньким місточком на протилежний берег річки, де зловісною химерою здіймаються руїни “атомного будинку”, ми побачили біля потрісканих стін таку сценку: школяр-підліток, міцно тримаючи за руку дівчинку й хлопчика років семи, докладно щось їм пояснював, показуючи рукою то на підперті металевою арматурою руїни колишньої промислової палати, то на фотографію сходів банку “Сумімото”, де відбився силует людини, перетвореної атомним вибухом на пару, то на меморіальний камінь, на якому викарбувано скорботні рядки.

Широко розплющивши очі, діти слухали, а потім хлопчик підійшов до каменя й поклав біля нього гвоздику. Вона була червона і ясна, немов сонце, під промінням якого хіросімці зуміли не лише відбудувати місто, але й зробити його гарним, просторим, проклавши саме там, де пронісся атомний смерч, широкий проспект Миру.

Щогодини в свята і в будні тут проходять десятки екскурсійних автобусів з тисячами людей. Магістраль вирує стривоженими голосами представників різних народів, які, ступаючи обпаленою атомним вогнем землею, мимоволі уповільнюють ходу і з особливою увагою вслухаються в слова, що звучать з портативних магнітофонів: “Після вибуху над містом близько двох годин, мжичив чорний дощ, потоки якого залишили темні незмивні смуги на світлому бетоні будівель — зверніть іувагу на цю навіки заплямовану стіну… Ще й тепер |витягають з тіла хіросімців, тих, що вижили після атомної катастрофи, уламки скла, розсіяні вибухом на багато тисяч метрів… Подивіться знімки цієї операції… Після заходу сонця, коли все місто Хіросіма догорало, небо ще довго багряніло загравами пожеж… Це була геєна вогненна двадцятого століття”, — коментує кожен крок по музею голос, записаний на стрічці. І, здається, навіть цей механічний екскурсовод жахається — так багато тут обгорілих облич, так багато нош, на яких поранених доставляли