Читати книгу - "Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша"

якої померло також і багато стрільців. Особливо їй запам'ятався один похорон в Єлисаветграді, коли «ховали заразом скілька душ померлих стрільців. Увесь город йшов за ними, свої і чужі плакали як діти під звуки того душу надриваючого співу» [44, с.ЗЗ]. Виважена соціально-економічна політика Українських Січових Стрільців, хоч і не була до вподоби австрійським окупаційним властям, давала відчутні результати. «Хоч як розбещено людей по селах останніми подіями, але дух ладу і законности, заведений у стрілецтві, та щирі і справедливі до всіх відносини, заімпонували народови. Сваволя затихла, злочинства не було, а старі гріхи остались нерозслідуваними» — писала С. Тобілевич [44, с.22]. А газета «Елисаветградский день» в липні 1918 року констатувала факт, що в повіті відзначається менша кількість злочинів [20].

З усіх ділянок багатогранної діяльності Українських Січових Стрільців серед українського населення Галичини, Буковини та Наддніпрянщини найважливішою була культурно-освітня робота. До революції Галичина мала найкращі умови для розвитку національної освіти, там видавались українські книги, вільно розвивалось народне мистецтво, проводилась активна національно-просвітницька робота. На Наддніпрянщині таких сприятливих умов для розвитку національної культури не було, національно свідомої інтелігенції було мало, особливо на селі. Стрільці розуміли ці проблеми та намагались максимально оживити національні почуття серед наддніпрянців.

Повсюди, де перебували частини УСС, проводилась інтенсивна культурно-освітня праця. Спільно з місцевими патріотами стрільці організовували читальні «Просвіти», народні школи, аматорські драматичні гуртки, хори, різного роду масові заходи.

Влітку на Єлисаветградщині, коли школи були закриті на канікули або були зайняті під постій військових частин, стрільці організовували народні, вечірні, недільні школи з однією метою: розповісти про славне козацьке минуле, розбудити національну свідомість селян. В.Вишиваний пригадував, що в період постою в Єлисаветграді він «на власну руку відкомандовував по різних губерніях України чимало стрільців, щоб вони організовували школи. Четар Микола Саєвич і сотник Дмитро Вітовський були з цим завданням на Поділлі і на Херсонщині й вони справді мали багато успіхів» [6, с.53]. Були це не вчителі-професіонали, а «будителі» національного духу.

Міністерство Народної Освіти гетьманської Держави організувало влітку 1918 р. в основних повітових центрах курси українознавства для учителів народних шкіл. Такі курси діяли також і в Єлисаветграді з 2 5 червня по 15 липня для учителів Єлисаветградського та Олександрійського повітів. На курсах перебувало 243 вчителі початкових шкіл, які вивчали історію України, українську мову та методику математики [49]. Українські Січові Стрільці організували спільний пікнік з учителями «на розритій могилі за 12 км від Масляниківки». Ф. Мелешко пригадував, як гучно й весело було на тій вечері. Промовляли тоді патріотичні промови — від УСС В. Старосольський, а від місцевих українців — Ф. Мелешко, який дещо патетично говорив: «Наша Україна сьогодні ще є подібна до отого щербатого місяця на небі. Але ми добре знаємо, що він скоро покажеться нам повноколим. І отака наша Україна ще щербата, і хоч сьогодні ще немає виглядів, що вона скоро заокруглиться, але ми мусимо триматися і боротися, щоб те як найскорше сталося» [31, с.203].

Стрілецька пісня була сильним чинником взаємопорозуміння між галицькими стрільцями й місцевими жителями. Вона лунала повсюди, де з'являлись стрільці та заявляла про їхнє українство. С. Ріпецький писав: «Пам'ятаємо, як одної гарячої неділі, в червні 1918 р., перемарширувало вулицями Єлисавету шість або сім сотень вишколу УСС, на переді зі старшиною на конях, зі стрілецьким прапором, орхестрою та спеціально створеним для цього маршу великим хором. Широким гомоном розливалася тоді по вулицях цього міста стрілецька пісня. Так пізнало населення Єлисавету УССтрільців, як своїх земляків, сердечно з ними зжилось та щиро за ними жалкувало, коли вони виїздили на Буковину» [38, с.145].

У стрілецькому пісенному літопису записаний і виїзд на центрально-українські землі («Зажурились галичанки») і побут «на тих широких, на тих розлогих степах» («Як стрільці йшли з України»). Ці та інші пісні Р. Купчинського стали улюбленими в стрілецтві та серед місцевих жителів. У пісні «Як стрільці йшли з України» особливо «чути тугу за тими гарними соняшними днями, які стрілецтво пережило в м.Єлисаветі і підміських селах, де стояло довший час» [5, с. 495]. У цій пісні як у тексті, так і в мелодії відчутні місцеві впливи. Народними стали пісні Купчинського «Мав я раз дівчиноньку» та Л. Лепкого «Гей, видно село».

З Єлисаветградом пов'язаний найвизначніший період діяльності стрілецького оркестру. Діяльність його була справді всебічна. Як пригадував Степан Онуфрик, «в день ходили на щоденні проби, а вечером грати до стрілецького театру, який оснувався в тому часі. Грали і в міському театрі, та в міському парку» [36, с. 132]. Керівником оркестру був Михайло Гайворонський, пізніше відомий український композитор. Ціле літо 1918 р. було напруженим для Гайворонського, бо при своїх диригентських обв'язках йому приходилось писати і аранжувати музичну частину театральних вистав. З того часу походять його пісні «Доля» («Із-за Чорного моря») та «Сон і доля». Історія останньої була незвичайною. Наприкінці літа Гайворонський захворів на тиф. Одна українська родина в Єлисаветграді «дуже сердешно заопікувалася ним і не дозволила навіть перевезти його до лікарні. Там по видужанні він скомпонував „Пісню без слів“ і тільки згодом додав до неї слова» [43, с.92]. Незабутні спогади й чарівні враження з побуту на Єлисаветградщині залишились у композитора на все життя.

В Україну в стрілецьких лавах прийшли найкращі сини Галичини, Гуцульщини, Буковини — студентство, інтелігенція. Вони добре знали не тільки історію України, а й її кращих представників. Не дивно, що вже невдовзі після приїзду на Єлисаветградщину стрілецькі старшини відвідали хутір Надію, щоб поклонитися могилі визначного драматурга, «корифея» українського театру І. Карпенка-Карого. Після смерті письменника на хуторі одиноко проживала його дружина Софія Віталіївна Тобілевич. Уже зарослу стежку до могили знову протоптали молоді галичани, чим надзвичайно зворушили пані Софію: «Ожив і заяснів наш хутір духовою радістю після довгих років самітности й забуття. Могила письменника, своїми й чужими забута, зробилася другою Меккою для культурних визнавців і поклонників його таланту... Чутки про могилу й хутір розійшлися поміж усим Стрілецтвом і мало не всі представники культурної Галичини мали за свій обов'язок побувати на могилі й хуторі» [44, с.25].

Назавжди запам'ятались ті зустрічі й стрільцям — з щемом пригадував їх Й. Гірняк та Р. Купчинський (оповідання «Стрілецькі гості» Р.Купчинського опубліковано в «Історичному