Читати книгу - "Таємниче життя дерев"

Наприкінці розділу ще раз повернімося до джерела води в лісі — дощу. Під час прогулянки лісом він породжує прекрасний настрій, але якщо одяг невдалий, дощ стає дошкульним. Старі листяні ліси пропонують вам у цьому аспекті особливу послугу: короткотерміновий прогноз погоди у вигляді зябликів. Ці іржаво-червоні пташки з сірими голівками зазвичай видають трелі, що своїм ритмом нагадують орнітологам мелодію німецької пісеньки «Чи не я, не я, не я чудовий фельдмаршал». Щоправда, її чути тільки за гарної погоди, бо якщо збирається на дощ, то спів змінюється на голосне «реееч».

Екосистема лісу тонко збалансована. Кожне створіння має там свою нішу та функцію, що робить певний внесок у добробут усіх. Так чи подібно до цього часто описують природу, але, на жаль, це неправильно. Тому що там, надворі, поміж деревами, панує закон сильнішого. Кожен вид прагне вижити, а отже, бере від іншого те, чого потребує. Загалом ніхто там ні на нікого не зважає, а великого колапсу вдається уникнути тільки тому, що існують захисні механізми від зловживань. Останнім гальмівним чинником є власна генетика: хто занадто зажерливий і забагато бере, нічого не даючи натомість, той обкрадає свій власний життєвий фундамент і вмирає. Тому більшість видів розвинули вроджену поведінку, що захищає ліс від хижої експлуатації. З таким зразковим прикладом ми вже ознайомилися. Це сойка, яка хоча й поїдає жолуді та букові горішки, але часто закопує їх у землю. У такий спосіб вона дбає про те, щоб кількість дерев збільшувалася ще інтенсивніше.

Коли ви йдете крізь високий, темний ліс, то потрапляєте у великий магазин. Він переповнений всілякими смакотами, принаймні на думку тварин, грибів і бактерій. Одне-єдине дерево містить мільйони калорій у вигляді цукру, целюлози, лігніну та інших вуглеводів. А крім цього ще й воду та рідкісні мінерали. Я сказав супермаркет? Краще годиться поняття «сейфа», адже тут ні в якому разі не дозволено самообслуговування. Двері замкнено на засув, кора непроникна, а тому потрібна винахідливість, щоб добутися до солодких скарбів. Хіба що це дятел. Завдяки спеціальним чином прикріпленому дзьобу та здатним до амортизації м’язам голови він може довбати дерево без жодного головного болю. Навесні, коли вода прибуває в дерево та із запасами смачних речовин підіймається до бруньок, птахи видзьобують у тонких стовбурах чи гілках невеличкі дірочки. Це скидається на пунктирну лінію, і з цих ран дерево кривавить. Кров у дерева не має драматичного вигляду, а подібна до води. Та все ж втрата цієї тілесної рідини для дерева так само невигідна, як і для нас, людей. На цю рідину чекали дятли й тепер беруться її злизувати. Загалом дерево спроможне мало-помалу це подолати, якщо дятел не знахабніє і не видовбає забагато таких ран, так званих «дятлових надрізів». Із часом вони загоюються і стають схожі на шрамування.

Попелиці набагато лінивіші, ніж дятли. Замість старанно літати й то тут, то там видзьобувати дірочки, вони просто присмоктуються своїми хоботками до прожилок на листі та голках. А тоді напувають себе так, як не здатні інші тварини. Деревна кров проходить крізь усе тіло маленьких комах, що відразу ж знову випускають її у формі великих крапель. Попелиці змушені так багато пити, бо сік містить обмаль білка — поживної речовини, без якої ріст і розмноження були б неможливими. Тварини відфільтровують рідину в пошуках цієї дефіцитної речовини, а більшість вуглеводів, передовсім цукор, не використовуючи, знову виділяють. Не дивина, що під заселеними попелицями деревами буває липкий дощ. Можливо, ви колись також це пережили, якщо паркували автомобіль під ураженим хворобою кленом, а відтак заставали цілком брудні шибки. Кожен вид дерева має власних паразитів, що спеціалізуються саме на них. Чи це ялиці (попелиця ялицева голкова), смереки (попелиця смерекова трубчаста), дуби (філоксера дубова звичайна) чи буки (букова мохната попелиця) — усі висмоктують і випорожнюються. Й оскільки екологічна ніша листя вже заповнена, існують інші види, що клопітливо гризуть товсту кору, воліючи потрапити до сокопроводів під нею. Такі корові попелиці, як, наприклад, повстяр буковий, покривають цілі стовбури своїм сріблясто-білим бавовняним воском. Для дерев це те саме, що й короста для нас: виникають мокрі рани, що майже не загоюються та призводять до утворення шершавої, повністю вкритої струпами кори. Деколи сюди проникають ще й гриби та бактерії і додатково послаблюють дерево аж так сильно, що воно вмирає. Тому й не дивно, що за допомогою продукування захисних речовин воно намагається боротися проти своїх мучителів. Якщо ж хвороба затягується, то допомагає утворення товстого зовнішнього шару, через який попелиці врешті-решт відступають. Опісля, принаймні на кілька років, дерево захищене від чергових нападів. Можливе зараження є тут не єдиною проблемою. Своїм апетитом попелиці зумовлюють гігантські втрати поживних речовин. На квадратному кілометрі лісу маленькі кати зціджують з дерев багато сотень тонн чистого цукру — цукру, якого потім не вистарчає для росту й запасів на наступний рік.

Утім, для багатьох тварин попелиці є благословенням. Насамперед з них мають зиск інші комахи, приміром, сонечка, що з насолодою поглинають одну попелицю по одній. А мурахи, навпаки, полюбляють цукровий сироп і ковтають його прямісінько із заднього проходу попелиць. Щоб пришвидшити цей процес, мурахи торкаються їх своїми вусиками — це діє як подразник і примушує попелиць до виділень. А щоб жодним іншим хижакам не спало на думку просто зжерти такі цінні колонії попелиць, їх захищають мурахи. Там нагорі, у кронах дерев, відбувається справжнє утримання дрібної худоби. А що не можуть використати мурахи, не залишається без ужитку. Солодку плівку, яка вкриває флору враженого дерева, швидко населяють гриби й бактерії. Як наслідок, дерево забарвлюється в плісняво-чорний колір.

До речі, наші бджоли також використовують фекалії попелиць. Вони всмоктують солодкі краплі, переносять їх до вулика, повторно видушують назовні та переробляють на темний лісовий