Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

Для нього це було прощання з Москвою. Сковорода повернеться сюди ще раз через багато років, 1755-го. В Петербурзі ж йому більше не випало побувати…

А тепер шлях лежав на Київ.

Наприкінці липня 1744 року імператриця і «все довкілля двора» від’їхали в подорож на Україну, її давно готував О. Розумовський і з нетерпінням чекали ті, хто плекав надії на відновлення гетьманства, скасованого Анною Йоанівною. Виїхав туди і Сковорода, щоправда, чомусь не зразу — чи йому особисто щось перешкодило, чи то для всієї капели спочатку не знайшлося місця в царському почті, що складався «всього лишень» з 230 чоловік. У кожному разі, М. Ковалинський зазначає, що Сковорода прибув до Києва «при поверненні двора в Санкт-Петербурґ» (II, 382), тобто в самому кінці подорожі.

Втім, цілком можливо, що Сковорода все ж таки встиг стати свідком театралізованої вистави, якою Києво-Могилянська академія зустріла імператрицю, коли та її відвідала. Студенти, не відпущені з такої нагоди на вакації, зображали античних богів, історичних героїв, міфологічних тварин. Виконувалося канти, читалося вірші, спеціально написані до цього дня М. Козачинським. «При допомозі машин, частково виписаних, частково й власного винайдення, вчинено було різні дивні явища…»[116]. Висока гістя лишилася вдоволеною.

Щодо Сковороди, то він давно вже втомився від цієї мішури. Його думки були спрямовані на одне: вирватися з капели, повернутися до академії. Чи то не обійшлося без допомоги впливового родича Гната Полтавцева, чи іншими правдами-неправдами, але тут, у Києві, Сковорода таки домігся свого. Він, пише М. Ковалинський, «отримав звільнення з чином придворного уставника, залишився в Києві і знову почав учитися» (II, 382).

Чин придворного уставника промовляє сам за себе. Передовсім він свідчить, що за два з половиною роки Сковорода повною мірою виявив свій музичний хист і посів у капелі одне з провідних місць. Адже уставник — це дириґент (старший на криласі, за означенням В. Даля), людина, яка досконало знає устав церковної відправи й відає всім порядком співу, тобто, суттю, здійснює повсякденне керівництво хором. Якщо взяти до уваги, що йдеться про капелу такого високого класу, то чин уставника означає багато.

На цей час припадають і перші композиторські студії Сковороди.

Ось що пише про цей бік його діяльності біограф: «Улюбленим, але не головним його заняттям була музика, якою він займався для забави й проведення вільного часу. Він створив духовні концерти, поклав на музику деякі псалми, а також вірші, співані під час літургії, музика яких наповнена гармонією простою, але важливою, проникаючою, захоплюючою, зворушливою. Він мав особливу схильність і смак до ахроматичного роду музики. Крім церковної, він склав багато пісень у віршах і сам грав на скрипці, флейтравері, бандурі й гуслях приємно й зі смаком» (II, 401).

Помітно, що М. Ковалинський розповідає тут про заняття Сковороди музикою, які сам спостерігав, і про твори, які сам чув: інакше сказавши, мовитися, може, про період, який відноситься не раніше, ніж до 60-х років, коли Сковорода познайомився зі своїм майбутнім біографом. Та цілком зрозуміло, що основи музики, зокрема духовної, він мусив засвоїти набагато раніше, під час свого перебування у двірській капелі.

Що нам про це відомо? Дуже й дуже мало.

Вперше в І. Срезнєвського зустрічається згадка про те, що, перебуваючи в капелі, Сковорода «склав голос для духовної пісні „Иже херувимы“». Коментуючи це твердження, Г. Квітка-Основ’яненко додає: «Глас цієї духовної пісні, на ймення придворного, вміщений в обідні, за височайшим велінням надрукованій і розісланій по всіх церквах, для одностайності в церковному співі. Крім цього, Сковорода склав веселий і урочистий глас „Христос Воскрес“ і канон Великодня „Воскресіння день“ та ін., який нині вживається в церквах по всій Росії, замість колишнього смутного ірмолайного гласу, і всюди іменується „Сковородин“»[117].

Міркування І. Срезнєвського та Г. Квітки-Основ’яненка пробував був спростувати Г. Данилевський, однак, як показує Л. Махновець, не надто переконливо.

Тимчасом дослідники звернули увагу на рукописну збірку духовних концертів і відправ, яка зберігалася свого часу в бібліотеці Київського Софійського собору й, за всіма ознаками, належала до середини XVIII століття. У збірці знайдено «Службу на 8 голосів» з означенням імені автора: «Гри», «Грицк», «Грицкова». Музикознавець І. Комарова, аналізуючи музику «Иже херувимы», котра входить до «Грицькової служби», говорить про її гармонійну красу, сміливі, але м’які модуляції, вільне голосоведення, відзначає, що автор досконало володіє поліфонією, контрапунктом. А написано ж цю музику задовго до Бортнянського, Березовського, Веделя![118]

…Та віднині все це залишалося позаду — і «Херувімська», й капела, і марнота марнот двірського життя. Лише у тяжкому сні буде потім бачити Сковорода «палати царські, убори, танці, музиканти, де закохані то підспівували, то в дзеркало дивилися, забігши із зали в кімнату і, знявши маску, лягали на пишні постелі…» (II, 379)[119].

І от він знову в академії. Той самий клас філософії, ті ж лекції М. Козачинського. Сковорода знудився за навчанням, він радий, що може вгризатися в науку, надолужити прогаяний час, але, дивна річ, очікуваного задоволення не відчуває. Надто багато вже він устиг побачити і пізнати, межі навколишнього світу розсунулися, прийшов новий життєвий досвід. Чи можна це назвати розчаруванням? Радше то був інший рівень вимог і запитів розуму, що подорослішав. М. Ковалинський каже про це делікатно, але з певністю: «Коло наук, що викладалися в Києві, видалося йому недостатнім. Він захотів побачити чужі краї» (II, 382).

Якраз у цей момент доля зводить Сковороду з ґенерал-майором Вишневським.