Читати книгу - "Оранжеве сонце"

Нараз Е отямився — хитнув головою, наче відгонив запамороку. Глянув угору. То подивився теж. Не так вже й далеко було до гранітного майданчика — вистачило б не більше людських зростів, ніж. малося пальців на обох руках. Однак подолати цю відстань не було ніякої змоги. Уся площина стіни блищала, мов яєчна шкаралупина, — так її вирівняли потоки дощової води, що лилася з гір.

Вітер наростав. Один з його поривів здмухнув з майданчика хмару піску і попелу погаслого вогнища. І раптом десь поруч, зовсім близько, пролунав надривний хряскіт грому — ніби якась дивовижна істота вперіщила велетенською крем'яною сокирою по скелі, розчахнувши її навпіл. І цей удар викресав полум'я на все небо, на всі довколишні гори. Тієї ж миті з неба линули потоки дощу. Повіяв вітер такої сили, що обидва юнаки поприпадали до кам'яного долу, вхопившись руками за гострі зазубрини. І потоки дощу, і дужий вітер, і лункий гупіт каменюк з шаленою швидкістю скочувалися поблизу, і оглушлива тріскотнява грому, і спалахи вогненних гілок, які краяли небо і ущелину на безліч часток, — усе це загрожувало їм обом, примушувало частіше битися серця. Найдужче страхали люті пориви вітру і удари каменюк об стіну. Здавалося, що в будь-яку мить вітер зірве їх з гнізда і швиргне у безодню або удар каменюки потрощить кістки.

Та ось свавілля довколишніх сил почало спадати — каменюки гуркотіли дедалі рідше, а тріскотнява грому покотилася в інші краї. Чути було тільки шум дощу — одноманітний, стихаючий. Нарешті і він завмер — хлюпотіли лише дрібні потічки та виляскували, спадаючи зі значної висоти, краплин.

Тепер юнаки мали змогу порозслаблювати м'язи. Обидва попромокали до кісток, від холоду ледве стримували дрож, однак відчували неабияку полегкість: майже виснучи над запаморочливою глибиною, не зісковзнули з невеликої площини у безвість. Поки їм ніщо не загрожувало, але обидва добре знали, яке це ненадійне місце!

Тим часом позмовкало плюскотіння потічків, рідше стали розбиватися об камінь летючі краплини. Повітря струменіло такою свіжістю, що, здавалося, воно само вливалося в груди і ніби примушувало їх дихати частіше і глибше, а серця битися дзвінкіше. То хотілося перемовитися з другом Е, але той, зіпершись плечем на ще вологий камінь, задрімав. А То, навпаки, бажалося рухів, проте тут, на куцому узвишші, не було ні розгону, ані простору під ногами, а через це То вдався до споглядання. А звідси, з високості, споглядати все довкола було і незвично, і привабливо. З-за просвітлілої хмари пробивалося сонце, струменів по ущелині туманець. То милувався умитими горами й деревами, оновленим небом, плином хмар. Співало стоголосо птаство.

Дуже швидко все пообсихало, сповнилося теплом, запроменіло і запахло. То не зважувався будити друга Е, бо знав, що добрий сон завжди поновлює сили. Однак розпечене коло ось-ось мало торкнутися шпилів гірського кряжу, і То почав подумувати, чи не краще було б відкласти перехід по стіні, важкий і для нього самого, а не лише для побитого Е, до народження нового розпеченого кола, до ранку. З'явилася думка, що слід було б-залишити на цьому узвишші одного Е, а самому вибратися на схил, роздобути там поживи і принести її вранці другові. Отож треба будити Е, щоб він усе знав, бо проснеться опівночі й залишиться сам на сам з своїм розпачем.

То дивився на друга Е, і йому не хотілося будити його. Голова юнака припала до плаского каменя, на чолі виступив дрібний піт, що нагадував росу на листі, яку ще не встигло висушити сонце. Подих був спокійний і тихий, мов у дитини. На верхній губі вже чітко чорніли вусики, засмагле лице трохи зблідло, уста були стулені — Е дихав носом, але тонкі ніздрі були непорушні, і здавалося, що юнак зовсім не дише.

Довго споглядав То свого друга; довго прислухався, намагаючись почути найменший подих чи шерех, але жодна частка тіла не ворушилась, а груди ніби завмерли в непорушності. Звичайно, під час грози, думав То, Е втамував спрагу і тепер йому добре, у його тіло влітає повітря, напоєне грозою. А гроза он яка дужа, і частка тієї сили повинна неодмінно влитися в молоде тіло пожвавити його і напружити. Проте чи не краще було б заночувати разом з ним, з другом Е, тут, на виступі, а ранком обом рушити у важку путь? Але То змагав голод, він особливо давався взнаки після зливи. Юнака вабили до себе схили гір, де поміж заростей легко можна було відшукати чимало поживи — там і горіхи, і ягоди, і гриби. Про м'ясо То навіть і не думав. Йому одному вполювати яку-небудь тварину чи птаха було не під силу. Один лише щасливий випадок міг посприяти цьому. Але на такий випадок даремно було розраховувати.

То міг утамовувати голод, міг довго обходитись без їжі. Отож, коли Е не прокинеться до смерку, тоді з народженням нового розпеченого кола вони вирушать разом.

Однак усе зненацька вирішила несподіванка. Прямо над головою раптом прокричав птах, — пролітаючи ущелиною, він неждано побачив юнаків і сполохано крякнув. Е рвучко схопився на ноги. То теж схопився, щоб утримати друга від необачних рухів, які той спросоння міг зробити. Е розгублено поглядав на всі боки, намагаючись збагнути, що трапилось.

— Хай Е вгамується — це прокричав птах, — сказав То.

— Птах?

— Так.

— Е довго спав?..

— Розпечене коло було там, коли Е задрімав, — і То показав рукою те місце на небі, де було розпечене коло. — А тепер он воно де! Незабаром падатиме у чорне провалля.

— Приснилося, що Е знову падає у провалля, — промовив Е, уже цілком опам'ятавшись. — Вибиратися нам звідси треба, вибиратися ще до того, як помре розпечене коло.

— А чи не краще було заночувати на цьому виступі? — запитав То.

— Заночувати! — вигукнув Е. — Навіщо?

— Щоб ніч дала силу Е.

— А коли ніч не дасть сили? Коли ніч відбере і ту силу, що залишилася в грудях Е?.. Хай То прислухається…

— Прислухатися? До чого? — То прислухався, але нічого не почув. — Що почуло вухо Е?..

— Посвист вітру! — відповів Е. — Цей посвист ще