Читати книгу - "Мануал до черепахи"

Інна має 18 років, Юра – 17, Михалька – 15 років, Ольга – 13, Зоя – 9, Юра-молодший – 7 років, Варварка – 4 роки.

Варварка ступає по гарячій тонкій, як вищого ґатунку борошно, пилюці. Слідом за Зоєю. На Варварці вишивана сорочечка і червона спідничка – все чистеньке, як годиться. Ніхто лихого сьогодні про них не скаже, а може, й навпаки, скаже хтось: ото гарні дівчаточка пішли! Стискає міцно-міцно Варварка Зоїн великий палець, всією долонькою. Зоя пильнує за машини і притримує Варварку за вишиваний комірець, щоб та не побігла зненацька. Варварка відчуває, що сестра тримає її за комірець, але не заперечує, видно, так треба, коли вже на тобі вишивана сорочечка.

Зоя веде Варварку до одної жінки, Варварка її знає, тій жінці з рота визирає змія. Та жінка обіцяла навчити Варварку плести сіті і ставити сильця. Бо як же ж. Щось Варварці треба вміти. Як не хоче Варварка рахувати на пальчиках і ліпити коники з хліба, то хай би хоч сіті плела. А Варварка має вже чотири роки, вона не дурна, вона знає, що ніякі сіті і сильця їй не потрібні, бо вона й без того завше матиме все, що хоче. Але хто Варварці повірить? Тому вона покірно йде, вчепившись у сестрин палець, до тої тітки, якій з рота визирає змія.

Чи страшно Варварці змії? Аж ніяк. Варварка вже всяких жінок надивилася. Уже її водили до такої, у якої в животі оселився осиний рій. Як вона позіхала (а позіхала вона часто), то Варварці видно було, як їй по зубах повзають оси, і часом вилітають крізь ліву ніздрю у своїх справах, а через праву повертаються з медом. Через те у тітчиному животі дуже багато осиного меду.

І до такої Варварку водили, котрій з рота визирала довгошия гуска, через ту гуску тітка була гаркава, бо їй увесь язик гусячим пір’ям облип.

А ще було до такої Варварку водили, якій в роті сидів дядько і все записував, і до такої, котрій зуби були помальовані губною помадою, і до Мірошничихи, у якої є хвіст… Всяке буває. У чотири роки вже якось до такого звикаєш. Варварка дуже рано знає, з якого тіста люди. Змія то й змія. Сильця то й сильця. Варварка спокійно відпускає Зоїн палець і заходить до важкої темної кімнати, де пахне парфумами, порцеляною і вишиваними комірцями. Значить, так треба.

Тим часом Зоя залишається надворі. У цій хаті є для Зої ровесниця. Ровесниця зветься Катя, вона знає Інну, а Зою не знає, хоч і вчиться з нею в одному класі. Якби Катя не знала Інну, то, певно, знала б Зою і била б її, як усі діти. Зоя ж думає, що дівчинка до неї ласкава. Зоя вдячна Інні.

Катя виносить гребінці і стрічки і все, що Зоя просить. Спочатку Зоя розчісує дівчинці волосся, а потім навпаки. Зоя сидить на стільчику і відчуває легенькі дотики, а часом котрийсь жмутик волосся натягується так, що Зої боляче, та то дарма. Бавитися так Зої дуже приємно.

– А що ти любиш понад усе? – раптом запитує сусідська дівчинка.

– Гратися в Персефону, – миттєво відповідає Зоя, і вже шкодує, що не вигадала чогось оригінальнішого, бо хіба часто її про щось питають?

– А я понад усе люблю маму! – переможно вигукує дівчинка.

Зої ніяково. Вона не знає, чи любить вона маму. Часом Зої здається, що мама – то вона сама.

Зоя оповідає, їй 18 років.

–

Інна має 22 роки, Юра – 21, Михалька – 19 років, Ольга – 18, Зоя – 13, Юра-молодший – 11 років, Варварка – 8 років.

Підлітковий вік давався мені дуже важко. Я була самітна й депресивна, постійно була сама і не знала, що мені з тим робити. Де-юре за мене мала дбати Ольга. До якогось віку вона справді була дуже добра, гралася зі мною, робила мені зачіски, як у грецьких богинь із книжки. У нас це називалося гратися в Персефону. Персефоною була я. Ольга перевдягала мене в різні дивні штуки, а коли втомлювалася, клала мене в шафу і змушувала там лишатися, рахуючи до ста. Коли я виходила, її вже вдома не було, або ж вона замикалася сама в нашій кімнаті.

Чим далі, тим Ольга ставала дратівливішою. Уже не робила мені зачісок, як у грецьких богинь, і волосся у мене стало геть кволе: скільки його не мий, воно завжди таке. Не стала вже мною бавитися, бо ноги у мене були задовгі, а ступні стали ямкою, тож, на її думку, я вже цілком твердо стояла на землі і потреби в ній більше не мала. Зрештою, настав час, коли я мусила сама собі давати раду.

Одного дня я спустилася до кухні з Варварчиною розрізною абеткою, лягла на підлогу і почала складати з літер своє ім’я. Моє ім’я – це три літери, дуже коротке, майже непомітне, але я складала його так довго, наче літер було щонайменше дев’ять. За тим мене застукала Михалька. Не можу сказати, що чекала порятунку саме від неї, проте її з’яву неважко було передбачити, о цій порі тільки вона нипає по кімнатах. Юра-молодший із Варваркою у школі, у першу зміну. Юра-старший або на роботі, або в гаражі, а найчастіше у себе в повітці. Інна точно на роботі. Ольга мала би сидіти на лекціях, а насправді блукає містом. Одна Михалька не має діла, вона така, трохи лінива.

Побачивши мене на підлозі з абеткою, вона підійшла, взяла мене під пахви і поставила на ослінчик, хоч я вже була і важкувата, і задовга. Мені довелося зіщулитися, щоб не зачіпати пластиковий абажур на стелі.

Я почувалася як шестимісячне кошеня-переросток, на яке вже не знайдеться господаря, бо лапи в нього задовгі і стають вузько, а не широко, бо коти – у них все навпаки, малими й сліпими вони думають, що Земля кругла, і намагаються обхопити її лапами для надійного зчеплення. А потім, підростаючи, дізнаються, що котяча Земля – вона пласка, і падати з неї не страшно, адже коти завше падають на чотири лапи.

Михалька запитала, чого мені хочеться. Мені соромно було зізнатися, що хотілося мені, аби вона перевдягла мене у свої сукні і гралася зі мною, ніби я Персефона, мені було соромно, бо тільки малі можуть