Читати книгу - "Золотий Ра, Іван Іванович Білик"

чоловіка Агета, хоч його в далекому вигнанні давно спіткала нагла смерть. Про свою першу й останню любов Діодора мала єдину пам'ять — то був її коханий син Демарат. Мати пожертвувала собою й дала йому щасливе дитинство та молодість, однак заздрісні небожителі не можуть довго терпіти щасливих людей.

Чутка про жертвопринесення в домі Демарата й визнання Діодори незабаром облетіла всю Спарту. Тепер уже й Демарат не вважав себе сином покійного царя, отже, мусив виконати дану ефорам клятву: піти в добровільне вигнання до кінця днів своїх, щоб не накликати гнів і прокляття олімпійців на себе та свій рід до п'ятого коліна. Адже він тоді був такий певний себе, що не завагався присягти навіть такою страшною клятвою.

Але ж Левтіхіда навчав якийсь лихий на Демарата бог. Новий сімдесятирічний цар прагнув до кінця насолодитись помстою над своїм переможеним суперником, Арістоновим байстрюком, який відбив у нього п'ятнадцятирічну доньку Хілона — Перкалу. Досі Левтіхід утримував Демарата в Спарті під страхом вічного прокляття йому та його синам, тепер на вимогу царів до вічного прокляття герусія додала й смертну кару. Та що таке суд смертних перед божим судом!

Демарат зібрався до Дельф по оракул. Левтіхід правильно розтлумачив його наміри й послав догоню за втікачем, та Демаратові пощастило перехитрити царську сторожу: дорога в Дельфи вела через Корінф, догоня й кинулася вздовж корінфської дороги, тим часом Демарат з товаришами подалися через Олімпію на захід і встигли переправитися на острів Закінф. Уже на березі острова переслідувачі схопили частину його супутників, а решту на чолі з Демаратом остров'яни сховали від спартанських лакуз.

Переслідуваний по п'ятах упертими до тупості найманцями Левтіхіда, Демарат опинивсь аж на малоазійських островах, які вже давно визнали зверхність перського царя Дарія. Перський цар із радістю привітав спартіатського царя-втікача, а в храмах Спарти проголошували вічне прокляття зрадникові.

Кара спостигла згодом обох спартіатських царів.

Незабаром після втечі Демарата стало відомо, що піфію Періаллу руками дельфійця Кобона підкупив цар Клеомен. Клеомен утік до Фессалії й остаточно стратився розуму, хоча йому змалку бракувало клепки в голові. Незабаром після повернення до Спарти родичі закували божевільного царя в колоду, але він порізав себе кинджалом до кісток і помер.

Левтіхіда караюча рука Феміди наздогнала пізніше.

Ведучи спартанців на війну, він за грубі гроші продався ворогам Спарти. Його спіймали на гарячому саме в ту мить, коли він ховав одержаний за зраду мішок із золотом.

А колишній спартанський цар Демарат, якого оголосили державним зрадником і проклинали по всіх святилищах, так більше й не повернувся в рідні краї. Але одного разу він прислав у Спарту навощену дощечку для писання. Дощечка пішла від рук до рук. На ній не було написано жодного слова. Що хотів сказати своїм дивним дарунком той дивак Демарат?

Це вже діялося після безглуздої смерті Клеомена. Розгадала таємницю Клеоменова донька Горго, дружина багато молодшого Клеоменового брата Леоніда, який став замість брата другим спартанським царем. Горго несподівано для всіх здогадалася, що з дощечки треба зішкребти віск. І коли його зішкребли й глянули, то побачили кілька чітко надряпаних слів: Демарат попереджав своїх співвітчизників про намір Дарієвого сина Ксеркса захопити Елладу. Похід мав початися з наступної весни.

ЛІДІЙЦІ

Цар і мечник

Цар лідійський Кандавл дивився на хіоських дівчат-рабинь, лежачи бока на м'якому крабаті, аж поки непомітно задрімав. Прокинувся ж від того, що перестав грати флейтист. Очі царя були сонно примружені, наче він спав, однак то його давня звичка, за останні півроку Гіг уже вивчив поводження й цього царя. Зараз випростає з-під себе руку й поляскає в долоні, подумав Гіг, а Кандавл і справді випростав руку й тричі ляснув. Цар був молодий, але вже добре лисий, чоловіки з роду Гераклідів рано лисіли й рано ставали гладкі. Покійний батько Кандавла Мірс останніми роками вже не вміщувався на цьому крабаті. Цар наче вгадав Гігову думку й провів вільною рукою по вусах та бороді, немов стираючи з них усмішку.

— Боги не створили нічого досконалішого за жінку, — сказав він, а тоді спробував приховати висле черевце згинками хітона. — Багато лежу, — вже не витирав він вусів та бороди й звісив босі ноги додолу. Для досі не видимого раба за дверима то був знак — раб убіг до світлиці й узув царя в сандалії. — Ти, друже Гігу, не згоден зі мною, — глянув на нього цар через плече. — Може, тому, що ти старший. Що найдужче хвилює людину твоїх літ? — Гіг і цього разу не озвався, й Кандавл запитав: — Про що ти думаєш у цю хвилину? Тільки будь щирий із своїм царем!

— Думаю про Фрігію, — неохоче відгукнувся Гіг. Це могло зіпсувати настрій цареві, але цар знав, що кепський настрій погіршує здоров'я, й знову перевів усе на жінок.

— Погано, що ми маємо право дивитися на рабинь та родичок, а не дозволено нам бачити чужих жінок і дівчат. Це надзвичайно збіднює життя людини.

— Кожен мусить пасти свою вівцю. — То, либонь, було якесь прислів'я, проте воно не взяло Кандавла за живе, а Гігові раптом захотілося чимось упекти й розбуркати цю людину. — Тим і добрий закон, що придуманий не нами.

Тепер він дечого досяг, молодий цар принаймні заходився теліпати ногою під крабатом.

— А що ти думав про Фрігію? — згодом спитав він.

— Надходить час кровної дані...

— Не суши собі голову, — сказав цар. — Якби я був мечником, як ото ти, я б ніколи не думав про такі дурощі.