Читати книгу - "Справа про 19 роялів, Еміл Вахек"

Тикач одвів од неї погляд і вже хотів було покликати кельнера, коли Овтрата зауважив:

— Цю пані днів десять тому я бачив з Віртером. Тикач опустив підняту руку і запитав:

— Де?

— Звісно, в «Елефанті».

— І Віртер розмовляв з нею?

— Досить приємно. Десь із півгодини. Потім я спитав старшого кельнера, чи знає він її. Сказав, що вона в «Елефанті» вперше.

— Після того ви її не бачили?

— Бачив разів зо два. Біля джерела. Пила воду й щоразу була в іншому вбранні.

— З Віртером ви її більше не зустрічали? Овтрата похитав головою.

— Але того разу вони, кажете, приємно провели час?

— Враховуючи Віртерів характер, навіть дуже приємно. Адже він відлюдько, і кожного, хто відважиться сісти за його столик, одразу ж вилає…

Тикач пильніше оглянув жінку. Їй могло бути вже й під п'ятдесят, але теперішні жінки, а надто оті худорляві, вміють добре зберігатися. Крім того, що вона вже не дуже молода, та зморщок на шиї він не помітив нічого.

— Обережно розпитайте про неї,— звелів він Овтраті. Овтрата вийшов у коридор за кельнером.

— Вона тут уже тижнів з п'ять, — повернувшись, повідомив він. — Приходить сюди частенько.

— П'ять тижнів, — промовив Тикач. — А курортники не живуть тут довше як місяць. А як її звуть?

— Цього кельнер не знає. Він лише якось чув, що хтось з її товариства звернувся до неї «пані Ізабелло».

— Гм… досить рідкісне ім'я.

І це утвердило Тикача в думці, що цій жінці десь під п'ятдесят. Тепер не дають жінкам такі старовинні імена. Але до неї саме підійшов кельнер і щось тихо сказав. Ізабелла пішла до телефону, за мить повернулась, кивнула тим, що сиділи за її столом, і вийшла.

— Ну що ж, час спати, — сказав надворі Тикач. Але несподівано додав: — Марячи, Віртер вимовив три слова, і одне з них було «брама». А тому що…

— Я знаю, — мовив Овтрата, ведучи стареньку машину «Прага».

— Що знаєте?

— Що Віртер, мабуть, причетний до цих роялів.

— Хто вам про це розповів? — спитав Тикач.

— Хто? Віртер. В «Елефанті», ще до того, як його заарештували. Спершу, здається, він хотів мене прогнати, але потім ми з ним досить мило поговорили. Між іншим, сказав: «Я знаю, що ви з поліції. То перекажіть при нагоді Тикачеві, щоб не марнував на мене час. Я не маю нічого спільного з цими роялями. Якщо хочете знати, я чесно добуваю собі шматок хліба. Граю у «Пуппа» в карти із своїми одноплемінниками, а що граю краще за них, той виграю стільки, скільки потребую. Ламати роялі — для цього я вже застарий». Я ще його запитав, як він, власне, вплутався у цю справу з роялями. Він спочатку розкричався, що це, мовляв, товариська розмова, а не допит, але потім сказав: «Це тому, що ваш Тикач вигадав помилкову гіпотезу. Він схибив, із самого початку схибив, подумавши, що ті роялі розбиваю я. При нагоді скажіть йому про це».

Тикач гмикнув, і якийсь час вони їхали мовчки. Потім зауважив:

— Помилкова моя гіпотеза чи ні, побачимо потім. А поки що факт, що його хтось після тієї цікавої розмови мало не вбив. Чого ви зупинились?

— Бо зараз задзвонять ті куранти. Це треба чути в тиші.

Справді, за хвилину ударили куранти, І Тикачеві здалося, що ці звуки пронизали його наскрізь.

— Ні, не заздрю вам, що мусите слухати це щодня. — Потім додав: — Коли вже зайшла про це мова, я шукаю рояль марки «Орфей». Напис невеличкий, зроблений золотом. А там у них — «Петроф». З великим написом білими літерами. Отже, Віртер, марячи, вимовив слово «брама», і це не мало нічого спільного з Карловими Варами. Принаймні з роялем у винарні «Біля Дечинської брами».

— Так, — погодився Овтрата. — До того ж той рояль був чорний.

— Справді. Але що ви хочете цим сказати?

— Роялі, як мені відомо, бувають брунатні, кольору червоного дерева тощо.

— Бувають. Ну, я тут вийду. Поставте машину в гараж і послухайте ще ті куранти.

Він не пішов додому, подумавши, що Саша ще не спить і йому перепаде за зіпсований вечір. Роздивився навколо и побачив, що стоїть за кілька кроків від кінотеатру. Вирішив зайти. Демонструвався якийсь іспанський фільм. «Як він називається?» — спитав у молодої вродливої білетерки, що всміхнулась до нього так, ніби він був обранцем її серця. Фільм розповідав про життя славнозвісного тореадора і зовсім його не цікавив, і він знову почав думати про справу з роялями.

«Ця Ізабелла… Цікаво, чи довідаюсь я що-небудь про неї в домовій книзі? Мабуть, ні. Вона не з тих, що охоче прописуються. А власне, чому б ні? Адже на вигляд їй нібито нічого не можна закинути. І все-таки… Клубічко — романтик, його збиває з пантелику зовнішність людей, але ж я реаліст. Чому ж мене ніби щось штовхнуло поцікавитися нею? Зрештою, відшукати її буде не так важко, коли вже вона ходить по Кардових Варах. Але що я зміг би їй сказати? Ходити до винарні — це не злочин. Проводити час із Віртером — це, може, й свідчення про поганий смак, але теж не злочин. А проте…»

Він раптом відчув, що хтось торсає його за плече. Розплющив очі.

— Фільм уже закінчився, — промовила дівчина з солодкою посмішкою. — Якщо хочете подивитися нічний сеанс, треба купити новий квиток.

Тикач тупо всміхнувся і вийшов. Було десять хвилин на першу. «Ну, мабуть, моя половина вже спить», — подумав він блаженно і пішов додому. Але дивна річ: перше, що спало йому вранці на думку, була Ізабелла. Одягшись і вислухавши краєм вуха докори дружини, він помчав у четвертий відділ. А там, ледве