Читати книгу - "Жуль, Дідьє ван Ковелер"

було підніматись драбиною. Жуль побіг першим, виявивши вражаючу для його розмірів гнучкість. Оглушений рипінням, засипаний пилюкою, яку підняв протяг, у світлі ліхтарика я побачив кімнатку шести квадратних метрів у площині під височенним дерев’яним склепінням. З чотирьох круглих віконець відкривався вид на Ла-Манш, Довіль, Гавр та замки, що всіювали пагорби Трувіля. Вид на всі триста шістдесят градусів у місячному сяйві і з завиванням вітрів. Були тут і меблі: круглястий столик, пристосований під гасову лампу, стара фотель з товстою оббивкою і продавленими пружинами, хитка розкладачка, що ледве вміщалася між дубовими брусами. Розбите вікно на півночі та кульки від відригування на підлозі вказували на присутність сови. Таке сусідство викликало в мене тривогу. Лабрадор спостерігав за моєю реакцією неприховано й нашорошено — достоту агент з нерухомості. Він спустився за мною, помахуючи хвостом.

— Двері в мене завжди відчинені, — уточнив Моріс. — Під час відпливів можете користуватися моєю ванною.

Себто коли він малював поштівки на піску.

Ми з Жулем пішли від Моріса, коли вже було за північ. Я думав, що відразу засну, однак, щойно увійшовши до номера 22, сів під вікном і взявся писати Алісі листа з описом дня, проведеного з її псом.

Я завершив, списавши п’ять чернеток, і повернувся до свого поводиря, що спав на королівських розмірів ліжку, комфортом якого востаннє — перед усамітненням у вежі — скористався і я. Зарившись у подушку і вдихнувши лимонний аромат кондиціонеру для білизни, я намагався не помічати, як Жуль пукав уві сні, тож почав уявляти Алісу — хотілося провести цю ніч з її образом, перш ніж завтра вона кохатиметься на цьому ліжку з іншим. Я утворив двійника. Заступив його — обережно, аби вона не помітила. Буду відвертим — після тієї зустрічі в Орлі Аліса не йшла мені з голови.

Пес розбудив мене о 8:20 — він був весь мокрий, вкритий мулом, водоростями і смолою. Єдине, що я пам’ятав зі снів тієї ночі: Жуль заповзято рив землю на цвинтарі, аби дістати труп. Із викопаної ним ями могильники витягли сміттєвий бак з проріззю для листів. І Жуль вкинув туди мій лист до Аліси.

*

— Віддасте їй самі, — зітхнула господарка «Флобера», виймаючи конверт із шухлядки з номером 22, куди я поклав листа разом із ключем.

Я щойно розповів їй історію від початку і до кінця, а Жуль тим часом чепурився у салоні Vanity-Dog на Лазневій вулиці. Ліппен потім сходить по нього і залишить у готелі до приїзду Аліси. Я хотів уникнути жахливої сцени прощання.

— І все ж дуже шкода, хоча, можливо, це просто помилка... — зітхала опасиста нормандка, не уникаючи нагоди помацати моє коліно на ситцевих подушках в барі біля рецепції.

Надихнувшись її підтримкою, я спробував більше дізнатися про другу половинку життя Аліси.

— Слухайте, навіщо це вам? — рішуче відказала Ліппен, доливаючи мені чаю. — Кожен живе, як знає. Зрештою, ви ж не потвора якась — знайдеться пара і вам!

І своєю лапою вправної масажистки вона ляснула мене по стегну, відмовившись — на щастя — від оплати за одну ніч, сніданок та чистку пса.

— Запишу це на її рахунок — вона ж вам зобов’язана! Якщо відчую, що прохід вільний, напишу вам смс. ОК?

Закинувши наплічник за спину і міцно стиснувши зуби, я вийшов із «Флобера» під прохолодне сонце та спустився по Ле-Планш до вілли «Маріпоза». Моріс, певно, ще спав: віконниці були зачинені, а вода стояла зависоко для його малюнків — відпочивальники не залишили на пляжі жодного вільного місця.

Я позичив у охоронця пилосос і піднявся до голубника (чи, краще, совника) облаштовуватись. За якусь годину мій тимчасовий притулок, залитий сонячним світлом, мав цілком пристойний вигляд. Я якраз заміняв розбитий квадратик у вікні на пластик, коли драбиною нагору злетів Жуль. Шерсть, вимита і розчесана у салоні, знову вкривали пісок і водорості. Пес боязко потерся об мене — та влігся під круглий столик. Я почув сигнал повідомлення — і зирнув на екран смартфона. «Його немає у номері. Він з вами?» — цікавилася Ліппен.

Я розумів, чому Жуль утік із «Флобера». Страх. Боязнь зустріти самому колишню власницю, яка одного разу його вже залишила, хоча нічого поганого він не зробив. І раптом я подивився на себе інакше — його очима. Я був подарунком. Причиною, декорацією, трофеєм. Жуль приносив Алісі чоловіка, аби в нагороду за це мирно повернутися до її оселі.

У мені пес не сумнівався. Справжній домінант, який легко отримує самицю слабшого самця, — Жуль ототожнював мене із собою. Він довірив мені місію заступити того суб’єкта з 22-го номера, який явно нікому не був до снаги. Але ж... Жулю, мій Жулю, я з народження був ізгоєм! А ми, ізгої, влаштовані інакше. Тож я сховався і чекав слушної миті. А на передову відправив тебе.

Я взяв повід Жуля, спустився разом із ним та спробував відвести його по Ле-Планш до готелю. Та пес відчув мій підступний намір. Ввігнавши кігті у дошки, він гальмував з усіх сил.

— Проблеми? — здивувався Моріс, що якраз збирався йти малювати, затиснувши лопатку під пахвою.

Я змалював йому ситуацію. Старий став відмовляти мене.

— Підете й віддасте його Алісі самі, коли вона приїде до «Флобера». Дослухайтеся до його інстинкту: Жуль знає Алісу краще, ніж ви.

І, не чекаючи на мою відповідь, Моріс відчепив повід від нашийника. Жуль пулею помчав ховатись у вежі. Я відступив: написав повідомлення, де просив власницю готелю повідомити мене про приїзд Аліси. Нібито збирався влаштувати їй сюрприз.

— Ну що, — цікавився тим часом Моріс, — облаштувалися?

— Так, нібито все гаразд. Ще раз дякую вам. І якщо у вас знайдеться один-два йогурти, то...

Оскільки напередодні я розповів Морісові про свої досліди над бактеріями, він без запитань дістав із холодильника дві останні пляшечки ванільного йогурту.

— Підійде?

— Цілком! Тут повно бактерій.

— Справді?

— Скажімо, streptococcus thermophilus та lactobacillus bulgaricus. Найуразливіші з-поміж бактерій.

— І що, вони вам відповідають?

— Авжеж, по-різному реагують.

Моріс заздрісно зирнув на пляшечку з йогуртом і зітхнув:

— Щастить же вам...

І, закинувши лопатку на плече, старий подався на пляж виводити на піску новини для космосу.

Трувіль був саме таким, як я уявляла. Люди, атмосфера, світло, перспективи... Усе цілком відповідало образам, що їх до мене доносили звуки, вітер, запах йоду, шерехаті фасади, пісок під ногами, дух гаю на пагорбі, що його пестило сонечко, та свіжої глиці... Усе було миле, веселе, легке, навіть незважаючи на щільний святковий натовп. І я відчувала, як страждаю від цієї краси. Це поєднання селянської простодушності та безмежного