Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

Про майбутні збори ніхто не говорив: усі знали, що це всього лише чергова профанація – але ніхто не намагався втекти з нудного збіговиська, не бажаючи сваритися з начальством. Все ж таки весна – треба городи копати, потім засівати чи саджати, добрива вносити. Комусь може знадобитися трактор, комусь автівка… Те чи інше. Отож терпляче чекали всі.

Втім у задушливій залі сиділи самі лише жінки, покірливо витираючи спітнілі обличчя кінчиками головних хустинок. Мужики диміли цигарками на ганку. У відносно прохолодному коридорі, спершись на широке підвіконня, біля розлогого зеленого фікуса мирно дрімав член правління радгоспу Олександр Миколайович Гаврилюк.

Проте за деякий час народ повалив до зали. Слідом за іншими у двері повільно увійшов член правління Гаврилюк, його обігнав голова сільради Назар Васильович Дорошкевич, який всівся за столом просто під вентилятором. Збори почалися з підбиття підсумків за минулий рік, лише потім Дорошкевич привітав усіх колишніх вихованців дитбудинку.

За сценарієм він мав окремо привітати товариша Єрохіна, підкресливши його величезний внесок у справу виховання підростаючого покоління. Потім шановного Федор Петровича мали запросити до слова. Але з невідомих причин голова сільради цього не зробив, а якось дивно затягував час. Коли Єрохіну це набридло, він не втерпів, підвівся зі свого місця, побіг до трибуни й урочисто оголосив:

– Мої спогади!

Після чого почав виразно й розкотисто зачитувати присутнім… сторінки зі щоденника Галини Костянтинівни Калабаліної!

– Видавати чужі думки за свої?! Яка підлість! – раптом пролунав жіночий голос з останнього ряду.

– Товариші, я тут читаю свої мемуари і прошу вас або слухати мене уважно, або залишити приміщення! – погрозливим голосом мовив негайно Федір Петрович. – Я усіма шанований, відомий на весь колишній СРСР ветеран педагогічної галузі, отож вимагаю до себе відповідного ставлення…

– Ви не шанована людина, ви жалюгідний крадій чужих спогадів, кляузник і брехун! – мовила жінка, яка стояла у проході. Зблідлий Єрохін збирався вибухнути гнівною тирадою, як раптом голова сільради Дорошкевич урочистим тоном оголосив:

– Слово надається нашому шановному гостеві з Підмосков’я – директорові Хотьківської школи Антону Семеновичу Калабаліну!

Почувши ці слова, Єрохін не повірив власним вухам, а потім повільно опустився на стілець, який незрозуміло яким чином виник біля трибуни. А між тим до сцени бадьорим кроком рухався одягнений з голочки Антон Семенович. «А все ж таки костюмчик став у нагоді! Добре, що, на відміну від мене, він таки не перевдягнувся, хоч як Галя просила його», – подумав Леонід Семенович, милуючись другом дитинства.

– Антоне! Привіт, Антоне! – кричали колишні вихованці дитбудинку.

Між тим Калабалін-молодший вийшов на сцену і добре поставленим голосом повідав присутнім про долю батьків після від’їзду з Борової Мотовилівки. Далі подякував слухачам за те, що пам’ятають про його батьків, що поза сумнівом, сприяє відновленню доброго імені Семена Опанасовича Калабаліна, як видатного педагога. Запропонував випускникам зібратися на окрему зустріч тут, у Боровій Мотовилівці, або в Києві. А далі проголосив:

– Немає нічого сильнішого за людську пам’ять. Лише завдяки їй продовжують жити загиблі герої. Велика вам подяка, дорогі друзі, за те, що не забуваєте про великі справи двох шанованих педагогів і моїх дорогих батьків – Семена Опанасовича і Галини Костянтинівни Калабаліних!..

Після цих слів член правління Гаврилюк передав ключі від нового будинку, розташованого по вулиці Леніна, багатодітній матері Дарині Володимирівні Семенець. Зал вибухнув гучними оплесками. Але тут Єрохін, який до цього моменту тихо сидів у кутку сцени, звився на прямі й, задихаючись від обурення, нестямно заволав:

– Я буду скаржитися! Ключі від цього будинку повинні були передати моїй родині! Це несправедливо! Ганьба вам, ганьба!..

Не приховуючи зневаги та огиди, Антон Семенович поглянув на старого і тихо мовив:

– Вам би, Федоре Петровичу, краще помовчати, а ви знов на рожен лізете. Зараз настали інші часи, отож ваші методи брехливих кляуз, погроз і шантажу давно застаріли. І ще: сьогодні я навів довідки про вашу трудову діяльність, отож тепер маю цікаві подробиці з останнього вашого місця роботи. Ви працювали завгоспом в одному з дитячих будинків міста К***, де регулярно розкрадали ввірене вам майно. Ви крали у дітей і вийшли сухим з води знов-таки завдяки тому, що надали неправдиву інформацію про уявну хворобу свого єдиного сина!.. Отож прошу полишити цю залу тихо, без зайвих скандалів. Інакше я зроблю все, щоб відкрити правду про вас! Тут і негайно!.. Запевняю, що наслідки моїх вимушених дій будуть згубними для вас і ваших близьких.

Єрохін важко підвівся і, втягнувши голову в плечі, човгаючи по підлозі ногами, повільно попрямував до виходу. Через тиждень він тихо й безслідно зник з Борової Мотовилівки, але цього ніхто навіть не помітив.

А в неділю 18 квітня 1993 року на пустирі біля колишньої школи, на території дитбудинку були розставлені столи. Тоді дев’ятнадцятеро вихованців дитбудинку, які з’їхалися сюди з різних місць колишнього СРСР, нарешті зібралися разом. Їм було про що поговорити…

Канів, травень 1993 року

– Чуєш, Іване… Ти цю жінку знаєш?

– Ніну Панасівну?

– Її саму, так.

– Наше місто маленьке, тут всі так чи інакше знайомі з усіма. А що?..

– От поясни, чого вона на мене раптом накинулася? Я що, хіба не маю права відвідати могилу Тараса Шевченка? Зрештою, я ж лауреат Шевченківської премії, яку разом з Галею Кальченко отримали за пам’ятник Лесі Українці в Києві ще сімдесят четвертого року…

Анатолій Федорович обурювався зовсім недарма, оскільки поведінку Ніни Панасівни Федяк зрозуміти було неможливо. Принаймні з точки зору здорового глузду. Але якщо у цієї літньої жінки не все в порядку з головою, то як її допускають до відвідувачів?! Тим паче, до відвідувачів Гайдарівської бібліотеки-музею… Адже це – діти!..

Ну, припустимо, він сам до іншої категорії належить. Але ж діти?.. Ні-ні, тут щось явно не те! Загадкове щось.

– Знаєте, Анатолію Федоровичу…

– Так-так? – той одразу повернувся до Кайстрюка всім тілом.

– Я, Анатолію Федоровичу, всього лише водій, чоловік маленький.

– І-і-і?..

– І воно мені не треба. Це ж як виходить? Дирекція попросила – я вас супроводжую. А все інше мене не обходить.

– І все ж таки?..

В принципі, Кайстрюк розумів наполегливість гостя, бо дивуватися таки було чому. Ігнащенко заїхав до бібліотеки-музею у справах, бо від якихось київських знайомих мав доручення до Василя Панасовича Берези: щось там передати йому було потрібно.

Дізнавшись, що до бібліотеки-музею, де ця Ніна Панасівна раніше працювала, має заїхати у справах знаменитий архітектор,