BooksUkraine.com » Сучасна проза » Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук 📚 - Українською

Читати книгу - "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"

147
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Вікна застиглого часу" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: Сучасна проза / Фентезі / Наука, Освіта. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 24 25 26 ... 60
Перейти на сторінку:
капелюшкового саду я помітив гніздечко вивільги, то не дуже й здивувався. Тепер у покої щодня виспівувала вивільга, спів її розливався довкола, тішачи тетине серце.

– Як добре, що в моєму капелюшку завелася вивільга, – раділа вона. – Мені так її бракувало.

– Вивільга – це ще нічого, – погодилася моя мама. – Але що б ти робила, якби там звив собі гніздо бузьок?

Смерть капелюшка настала зненацька. Якоїсь весни тета відчинила шафу, вийняла велике кругле пуделко і вжахнулася – капелюшок потрубили молі на порохно. Він мав такий жалюгідний вигляд, що надії на його воскресіння вже не було.

В багатті, розпаленому в саду, капелюшок востаннє заклекотів яскравими барвами і щез.

Манекени

Вуйцьо Олюсь, покійний чоловік тети Амалії, був кравцем. По ньому зосталося чимало різного причандалля й п’ятеро манекенів: три чоловіка і дві жінки. То все були молоді люди з випещеними тоненькими пальчиками, тонкокості й фіґурові. На їхніх рожевих обличчях позастигали незмінні усмішки, а в очах іскрилася незбагненна радість, чи то від насолоди власного існування, чи то від утіхи своєю долею, що дозволила їм доживати віку в теплі та затишку навіть по смерти господаря.

Тета манекенів не викинула. Усі п’ятеро стояли в покої, а при потребі вона їх переміщувала куди-інде. Жінки найчастіше перебували на кухні, чешучи язиками, поки тета готувала обід. Чоловіки в цей час стояли коло вікна і сперечалися на політичні теми. Інколи вони втрачали контроль і бралися за якісь надто слизькі теми, й тоді тета робила їм зауваження – її вже один раз вивезли до Сибіру.

Після дядька зосталося чимало костюмів, і тета щедро вбирала всіх трьох манекенів-чоловіків. Мали вони солідний вигляд ділових людей. Манекени-жінки носили тетині сукні ще з молодих літ, і хоч були вони старомодні, але охайні і, як не дивно, привабливі.

Тета, навіть зоставшись сама, продовжувала щодня варити свіжий обід. Все одно інших занять не мала. Манекени радо їй товаришували, хоч самі ніколи не їли, як вона їх не припрошувала. Не заведено це в них було, і тета мусила з цим рахуватися.

На ніч лишала всіх п’ятьох у покої, а сама замикалася в спальні. Що робили всю ніч манекени, важко сказати. Було їх непарне число, і котрийсь мужчина був зайвим. Але хто саме, тета не знала, бо вранці всі вони виглядали однаково. Ані з їхніх облич, ані з одягу неможливо було щось більше вичитати. В самій кімнаті всі речі залишалися на своїх місцях, ніхто їх не пересовував, канапа рівнесенько застелена капою, а стіл обрусом… Нічого не свідчило, що тут проминула ніч п’яти дорослих людей.

Пізніше, впродовж цілого дня, і тета, і манекени старанно обминали в розмовах події тієї чи іншої ночі. Так, наче б їх ніколи й не було в їхньому житті, жодних ночей, а самі тільки дні.

– Горохова зупа сьогодні пишна, – проказує тета, – шкода, що ви вже ситі.

Жінка-манекен всміхається і поправляє ледь помітну складочку на сукні. Вона молода і не думає ще про смерть.

Перекладенець

Влітку, коли достигали ягоди, тета Амалія пекла пляцок. Властиво це було вісім тоненьких пляцків, перемащених всякою всячиною.

Тета мастила їх у саду на дерев’яному замшілому аж зеленому столі, який пам’ятав ще її чоловіка, і весь сад насторожено стежив за кожним її рухом сотнями пташиних і комашиних очей, тисячами листочків і суцвіть. І вона знала про те, а тому всі її рухи були заздалегідь обдумані й вивірені до найменшого, навіть вираз обличчя мінявся лише в залежности від чергової дії.

Ось тета кладе на стіл перший пляцок, засмажений до золотавої шкуринки, весь у заглибинках і малюсіньких горбиках, наче поверхня Місяця, але схожий більше на старовинну мапу світу з чудернацькими контурами і фантастичними архіпелагами. Далі вона підносить до неба ножа і зачерпає блакиті на все лезо, і гладенько розмащує нею пляцок. Потім ще і ще зачерпає, аж доки вся його поверхня не перетвориться у небесну голубінь, котра мерехтить і переливається, наче плесо ставка. І коли тета кладе на неї другий пляцок, то здається, що він не ляже, як влитий, а сколихнеться на хвилях і попливе кудись вдалину і навіки.

Другий пляцок перемащує вона зеленню трав і листя, разом із шелестом і сюркотом комах, разом із мерехтінням крил і співом пташок.

Третій пляцок заливає рідким медом сонця і чекає терпляче, поки він застигне.

Четвертий пляцок вкриває червоним кав’яром порічок разом зі жменею метеликів.

П’ятий пляцок намащує снами дерев про зиму, притрушує легесеньким сніжком, оздоблює слідами лисиць і вовків, галок і ворон.

Шостий пляцок поливає дзвінким сміхом дитинства з дзеленчанням роверів і плюскотом річки.

Сьомий пляцок розписує древнім письмом мертвої мови, пише слова глухонімі й сухотні, пише стогін і біль, пише розпач і сутінь минулого… І щоб ніхто на цім світі не розшифрував тих письмен, накриває сьомий пляцок восьмим і краї обмащує знизу доверху кров’ю вагітних вишень. Пальці тепер її червоні й спливають червоно і скрапують…

На восьмій поверхні вона заплітає у коси річку так, щоб вляглася вона на всіх чотирьох сторонах. Хвилі голубі застигли й мовби вмерли. Далі цвіт кульбаби, що памороки забива, сипле цілими жменями. Виливає жовтки горобиних яєчок, збивані очі дроздів, товчені серця солов’їв, обсипає пилом зірок, струшує з гілля пилок, заливає у кожну шпаринку духм’яну ніч і запалює сотні свіч…

Пляцок сходить над садом, як сонце.

Страхи

Тетин стрих манив мене віддавна своїми недослідженими скарбами, від обсягу яких паморочилося в голові, а особливо тоді, коли тета брала мене з собою. Не взяти мене вона не могла, знаючи, як я люблю спостерігати за її порпанням у скринях і пудлах. Але моєю мрією було потрапити у той дивовижний світ самому, світ, завалений різноманітним непотрібом, який для мене був казковим скарбом.

Якось я розкопав там наштрикнутих на голки метеликів і різноманітних жучків, що пістрявіли на спеціяльних дощинках, оббитих м’яким чорним сукном. Тета пояснила, що позносив їх сюди вуйцьо Олюсь зі старої школи, де ще з передвоєнних часів зберігалися колекції мінералів, комах, опудала птахів і гербарії. Коли ж те все вирішили спалити, він випросив ті коштовності собі.

Звідтоді той стрих перетворився для мене на таємничу країну, в якій кояться дивовижні речі.

Усі комашки були настільки пересохлі, що коли я торкнувся одного метелика, він розсипався на порохно. Більшости із цих комашок я живими ніколи не бачив, хоча вони, вочевидь, були зібрані в наших краях. Серед них був також великий, завбільшки з куряче яйце, жук із гіллястими, як в оленя, рогами і гострим вигнутим догори хвостом. Жук мав непомірно великі очі, що світилися зеленавим сяйвом, а головне, що він був живий, незважаючи на

1 ... 24 25 26 ... 60
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"