Читати книгу - "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А ще він загрозливо похрумкував крильцями, і я сахався зо страху. Цікаво було, чим він харчується. Уночі, думалося мені, жук злазив зі шпильки і йшов на лови, та виявити цього я не міг, бо мусив би хіба залишитись на стриху на ніч, а я ж бо так боявся темряви, що тета, вклавши мене спати, мусила залишати у дверях щілинку світла. У темряві ховалися страхи, відразу щойно гасло світло, вони виповзали з-під ліжка і креденсів, вигулькували з-за грубки, розімлілі від тепла, і тягли до мене свої лапи. Інколи я помічав хижий зблиск їхніх очей, вчував притлумлений шепіт, проте жодного слова розібрати не міг.
Вони зазвичай намагалися поводитись дуже обережно, але часом їх зраджувала стара пересохла підлога, і я відразу повертав голову на скрип. Тоді вони вмить щезали, аби причаїтися, перечекати і знову вилізти після того, як я заплющу очі. Коли я, бувало, злягав із температурою, мої сни перетворювалися на суцільні марева, які годі було вирізнити з-поміж того, що відбувалося насправді. Тоді, власне, повз до мене той жук, повз ідеально рівною ковдрою, такою рівною, що скидалась вона на поверхню стола, і я, щоб перепинити йому шлях, починав стріпувати нею. На ковдрі з’являлися пагорби, яри і балки – все це утруднювало жуку просування до мене, він незадоволено похрускував крилами і, покректуючи від старості, продовжував спинатися, але перекинувшись на спину, довго не міг зіп’ятись на ноги. Так минала ніч.
Опудало сови з зеленими камінчиками очей теж оживало щоночі й кружляло над хатою, тужливо постогнуючи. Якась сила не давала йому покинути тетин стрих, і воно мусило усі дні припадати порохами. Його стогін став іще тужливішим, коли я виколупав йому зелені очка і сховав до пуделочка.
А одного дня я, вибравшись на стрих, побачив, що від жука зосталися тільки крильця. Як, зрештою, і від чималої кількості інших комах. Опудало сови перетворилося на безформну купку пір’я. З одного боку мені було шкода такої втрати, але з другого – жук і сова врешті перестали мене страшити. Тета відразу здогадалася, що то справа мишей.
Миші увійшли в моє життя разом із песиками, котиками, щурами, мухами і молями. Миші стали чимось обов’язковим і незмінним у нашому побуті. Вони з’являлися, зникали, знову з’являлися і знову зникали, але ще жодного разу не зникали назовсім.
Вуйцьо Олюсь, дізнавшись про страшну руїну, якої зазнала його колекція, не зволікаючи, кинувся нищити гризунів. Він полював на них із якимсь особливим завзяттям, якого я не помічав більше в жодного з моїх родичів, ставлячи полапку не просту, а дуже вже хитромудру. Він припасовував до горловини пляшки з під шампана такий маленький бляшаний щиток, чи то пак круглі дверцята, які відкривалися тільки досередини. А там, на дні, спокушала мишку запашна шкуринка. Пляшка, яку клали біля продуктів, мала настільки невинний вигляд, що миші залазили в неї цілими зграями, та назад вибратися не могли, хоч і намагалися товктися лапками і мордочками в бляшку. Упіймавши мишей, вуйцьо знімав бляшку, а закорковану пляшку викидав на смітник. Після цього бляшку переселяли на іншу пляшку.
Боротьба зі щурами відбувалася ще драматичніше. На них чигали дротяні полапки. Залізши всередину, щури вже вибратися не мали змоги, й тоді вуйцьо, задоволено потираючи руки, виносив окріп і поливав їх. На його повному обличчі розливався такий радісний усміх, що здавалося, він збирається ними поласувати. Щури пищали, кидалися на дротяні стінки, щетина з них облазила, оголюючи червоне попечене тіло, поки не перекидалися на спини в конвульсіях. Я не міг відвести очей від їхніх маленьких рожевих лапок, схожих на людські. На очі мені наверталися сльози.
Помітивши мою розчуленість, вуйцьо взяв мене за руку, запровадив до курника і тицьнув пальцем на двох курок, з чиїх немудрих голів уже виїли мозок.
– Бачиш, кого ти жалієш? Їх тут ще є, а є під підлогою.
Тоді дав мені в руки дрючка й поставив біля діри, а сам довгу тичку запхав під дошки й поштурхав. Тієї ж миті один щур вискочив, я притис його дрючком до підлоги. Щур заскавчав.
– Души його! Души! – закричав вуйцьо, помітивши мою огиду.
Червоні очі щура лізли на лоб, лапки тремтіли й благали милосердя.
– Души! Души! Сильніше!
Він вдарив палицею зверху, але не попав. Щур запищав так пронизливо, що я мало не випустив із рук дрючка.
Кури кивали головами:
– Так його, так…
Вуйцьо перехопив дрючок, натиснув з усієї сили, і з щурячого писка бухнув струмінь крови. Лапки пестили розпачливо дрючок.
Щурячий бог на вухо мені прошептав:
– Не плач… на тім світі він зазнає щастя.
Плетене крісло
Жовте плетене крісло любило вигріватися на ґанку. В ньому гойдався вітер і я. Тета в це крісло ніколи не сідала, бо була надто товста і, по-перше, не вмістилася б межи поручнів, а по-друге, крісло б розсипалося під нею в одну мить.
Одначе хтось третій ще, крім мене і вітру, любив у тім кріслі гойдатися, хтось, кого я ніяк не міг на гарячому впіймати, бо приходив завше в ту хвилю, коли невідомий встигав зникнути. Хоч і крісло ще довго берегло його тепло і доторки долонь.
Коли я ночував у тети, то виразно чув, як гойдається крісло на ґанку, як поскрипує підлога і як ніч обережно розгортає кущі малини в пошуках ягід.
Декілька разів я ловив крісло з неабиякими речовими доказами. Наприклад, знаходив на ньому забуту газету, згорнуту в рурочку, саме так, як любив це робити небіжчик-вуйцьо. Він скручував газету і бив нею мух, котрі завше охоче зліталися, коли тета зачинала смажити варення. Тета ж бо газет не читала, з неї достатньо було й тих новин, які дізнавалася від сусідів чи від моєї мами. А то знаходив я і якісь крихти, вловлював запах часнику та цибулі, вишпортував зі щілин шкуринки сала, ковбаси, сліди цигаркового попелу.
Звідки те все бралося тут?
Можливо, до тети заходили гості, коли мене не було, заходили і вгощалися, розмовляли, палили цигарки… Все може бути.
Може, вночі манекени влаштовували собі гостину на ґанку.
Але чому я ніяк не можу у все це повірити і щоразу, як наближаюсь до плетеного крісла, то не вдається мені позбутися враження, що хтось із нього щойно піднявся і відійшов кудись у тінь, щоб кожної хвилини, коли я зникну з ґанку, вигулькнути і з насолодою знову хляпнути в плетене крісло, щоб гойдати у ньому свої марення й сни?
Горохова зупа
Тета часто варила горохову зупу, бо її дуже любив її покійний
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук», після закриття браузера.