Читати книгу - "Відтепер я – твій меч, Гжендович"

не розважатися кличе, — вставив своє вагоме Азіт, незримою, але іноді дуже відчутною тінню присутній поруч із принцом цілодобово. Разящий розмістився в кутку намету і з усією ретельністю вдався до заточення свого неозорого за розмірами клинка. Важка зброя вселяла страх, і все одно оточуючим залишалося незрозумілим, як можна розмахувати цією громадою, тримаючи її в одній руці. Лівою. І це при тому, що недоторканний був правшою. Навіть Садар не хотів думати про те, яку силу обрушить на ворогів Азіт, якщо візьме меч у праву руку. Або о другій. Сам же проклятий сприймав свою зброю, як і звичайний воїн, і щиро дивувався, коли хлопці намагалися питати її, мовляв, як справляється з такою вагою та розміром. Особливо коли верхи на коні. Так само і животині голову недовго відрубати.

— І що за річ, мій королю? — Лармініз сів навпочіпки навпроти принца. За кілька тижнів, що він провели разом, жрець звик величати Садара королем, та той і не протестував особливо. По суті, він ним і був, залишилася справа за формальністю.

— Ти в нас спритний хлопець, як я зрозумів. І якщо твоя ідея за участю в поєдинках мечників увінчалася успіхом, то й правильно прилаштувати гроші зможеш так, щоб вони працювати почали, а то поки що витрачаються, — Садар втупив колючий погляд у Лармініза. Той посміхнувся.

— Король із мене вирішив зробити скарбника? - поцікавився жрець.

— Поки що на цю посаду підходиш лише ти. Хлопці зовсім зелені й у грошах не тямлять, все ж таки їх у воїни готували, а не в торговці, — Садар наповнив кубки вином і простяг один жерцю. Той узяв посудину, але пити не поспішав.

— А я, отже, схожий на торгаша?

— А ти точно вигоди не пропустиш. Хватик є, розум присутній. Якщо я поєдную посади правителя і кількох міністрів, то чому б моєму раднику і духовнику їх не поєднувати? - Принц примружився. Лармініз відпив вина, схвально посміхаючись, розуміючи, яку нішу він займе в новоявленому дворі одіозного правителя неіснуючої країни.

Сідерім, рік 2567

Перший караван від Садара прибув одночасно з повідомленнями, що принц сплатив перший внесок за кредитом, який взяв в Анаторисі. Даналія перебирала папери, звіряючи рахунки, перечитувала листа від Фрама, в якому той всіляко звеличував сидеримця, покладаючи на нього великі надії як на зятя і як на можливого приймача верховенства солепромисловців. Жінка зіставляла новини, оцінювала товар, привезений караваном, і жадібно вдивлялася у рядки другого листа, переданого караванником. Лист написано самим правителем, але до нього додавалися розпорядження щодо встановлення торгівлі, викладені якимсь батьком Лармінізом.

— А спритний хлопець. Два роки минуло з розорення Сідеріма, а він уже ось як розвернувся. Схоже, і жерця знайшов собі. Цікаво, як же Мадерек припустив, щоб опальний принц після скандалу та розриву союзу зміг обзавестися жерцем? Куди дивився отець Кирит? — розмірковувала Даналія вголос, не помітивши, як у кімнату барака, збудованого для намісниці, увійшла Раніка.

— Про кого ви, Даналію? — миттю поцікавилася дівчинка, з цікавістю заглядаючи через плече до паперу. Жінка не почала ховати листи, жодних секретів від майбутньої королеви Сидеріма в них не було.

— Про нареченого твого, пані майбутня королева, все про нього. Просто всі думки лише про нього. Хоч би подивитися одним оком на цього пройдисвіта, — Даналія несподівано посміхнулася.

— Неправда, мій принц не пройдисвіт. Я вірю, він стане великим королем і покриє своє ім'я славою, дівчинка різко стала на захист нареченого.

— Люба моя, я теж вірю — стане. Саме такі, як твій Садар, і стають великими. У нього, мабуть, всі передумови є до того, щоб стати грандіозним государем, який може написати нову історію не тільки для своєї країни, — поспішила порозумітися намісниця, поки Раніка від образи за нареченого не вдарилася в сльози. І все ж таки ранима, тендітна і в чомусь розпещена дівчинка останнім часом все рідше плакала і скаржилася, все частіше допомагаючи як самій Даналії, так і іншим жінкам, які налагоджують нове життя в Сидерімі, що поступово відбудовується. Намісниця лише схвально кивнула Раніці, підписуючи указ про термінове облаштування ринку та налагодження торгівлі відповідно до вказівок отця Лармініза.

Розділ п'ятнадцятий

— Яким шляхом ти підеш далі?

— У мене один шлях і згортати з нього не маю наміру.

— То що це за шлях такий, що в ньому прийде до тебе?

— Це дорога сліз, це дорога крові та смертей, це шляхи обману та підступності, високих ставок та втрат.

— Навіщо тобі такий тяжкий тягар, навіщо стільки страждань ти покладаєш на свої плечі?

— Це шлях короля. І я не маю іншої дороги.

Рагард, рік 2567

— Знову порожньо, — Зелик роздратовано оглядав вміст схованки: кілька сотень золотих, п'ять тисяч сріблом, недорогі прикраси

Останні три місяці "загін Садару" займався тим, що знаходив таємні притулки грабіжників, знищував зграю, а награбоване привласнював собі.

— Цікаві у вас методи збагачення скарбниці, Ваша Величність, — якось відпустив шпильку отець Лармініз.

— На жаль, отче. Але для того, щоб чесним шляхом заробити грошей, спочатку потрібно вкласти у справу гроші. А я їх не маю. Знову ж таки, я не граблю, а рятую торгові шляхи від грабіжників і беру законну плату за виконану роботу, — знизав плечима принц, але ні каяття, ні збентеження в голосі не спостерігалося.

— Вам не здається, що через подібний промисл ваші воїни стають запеклими головорізами?

— І знову, на жаль. Але державі такі воїни потрібні.

Колишні хлопчики перестали бути дітьми. Дивлячись на ватажка, вони й самі вирішили брати активнішу участь у відновленні Сідеріму. Ідея належала Зеліку, що, втім, передбачувано. Цей постріл точно не міг всидіти на місці після ристалища, в якому взяв участь Садар. Подібні бої проводилися рідко, так що за всього бажання постійно заробляти на них не виходило, от і довелося Зеліку поскрипіти мізками, послухати там і тут, розговорити купців, мандрівників і виробити план несподіваного заробітку. Жвавий малий настільки увійшов у роль керівника розвідки, що знаходив притулки грабіжників так швидко, якщо порівнювати з іншими малолітніми шпигунами, чиї пошуки не завжди увінчувалися успіхом.

Зелик часу даремно не втрачав, постійно відлучаючись на день-два. Де і як він набирав новобранців, залишалося загадкою як для товаришів хлопчика, так короля. Проте загін зростав як на дріжджах. Садар не протестував, особисто розмовляючи з кожним новачком, оцінюючи, схвалюючи.

До карального загону увійшли не всі. Більшість хлопчиків так і не змогли підняти зброю на людину. Вони були залишені у резерві. Більш лояльні до кровопролиття,