Читати книгу - "Самоцвіт семи зірок, Брем Стокер"

Міс Трелоні заспокійливо поклала руку йому на плече і тихо сказала:

— Не переживайте даремно. Я впевнена, що вони знайдуться.

Сержант Доу повернувся до неї так різко, що я знову пригадав його підозри.

— Дозвольте спитати, міс, на чому ґрунтується така думка?

Відповідь вразила мене.

— Не можу пояснити, звідки я це знаю. Але я в цьому впевнена!

Детектив мовчки дивився на неї декілька секунд, а потім кинув на мене швидкий погляд.

Потім він іще трохи розпитав містера Корбека про його пересування, про готель, розташування кімнат тощо. Далі сержант пішов, а містер Корбек почав знову казати про те, що все треба тримати в таємниці, а то злодій знищить світильники. Зрештою він попрощався й пішов, пообіцявши прийти увечері.

Решту дня ми збули в кімнаті містера Трелоні — розглядали його колекцію старожитностей. Цей дім був справжнім складом: зала, сходові майданчики, кабінет і навіть будуар були заставлені античними речами, від яких у будь-якого колекціонера загорілися б очі.

Міс Трелоні з самого початку супроводжувала мене. Дослідивши кілька шаф із вишуканими амулетами, вона цілком наївно зауважила:

— Ви, мабуть, не повірите, але останнім часом я рідко дивилася на них. Зацікавилася лише тоді, як захворів батько. Але зараз вони захоплюють мене дедалі дужче. Дивно, що раніше я не відчувала потягу до колекціонування. Я сприймала ці експонати, ніби вони були там завжди. Те саме і з родинними портретами: вони сприймаються родиною як щось звичне.

Ми ходили коридорами, заходили до кімнат. Там було стільки старожитностей, що ми вирішили: всі їх відразу не оглянеш, це треба робити поступово, день за днем. У вітальні була якась залізна рама з квітковим орнаментом, яку, за словами Маргарет, батько використовував, щоб піднімати важкі кам’яні віка з саркофагів. Вона була неважка, і з її допомогою ми попіднімали віка й розглядали ієрогліфи, які були вирізьблені в саркофагах. Маргарет багато дізналася про них від батька. У неї був такий гострий розум, така проникливість і пам’ять, що її знанням, либонь, позаздрило б чимало вчених.

А водночас усе це було таким наївним і несвідомим, таким дівочим і простим! Їй була властива така свіжість у поглядах і ідеях, і вона так мало думала про себе, що в її присутності я на деякий час забув про всі проблеми й знову почувався юнаком…

Найцікавішими були три саркофаги, які стояли в кімнаті містера Трелоні. З них два були з темного каменю: один із порфіру, а другий — із чогось схожого на залізну руду. Всі були вкриті якимись ієрогліфами, та один із них був із якоїсь жовтувато-коричневої речовини з відтінком мексиканського оніксу. Уся верхня частина була вкрита сотнями, якщо не тисячами дрібних ієрогліфів. Ззаду, спереду, з боків, на краях, внизу — всюди були ці витончені малюнки синього кольору, які вирізнялися на жовтому камені. Саркофаг був дуже довгий, близько дев’яти футів і, напевне, ярд завширшки. Боки були вигнуті, навіть кути були заокруглені.

— Бач, — сказав я, — цей саркофаг, мабуть, зробили для велетня!

— Або для велетки! — зауважила Маргарет.

Той саркофаг стояв біля вікна і відрізнявся одною деталлю: всі інші домовини зсередини мали просту форму, в жодному не було опуклостей чи нерівної поверхні. Можливо, їх використовували як ванни, і справді, вони багато в чому нагадували мармурові римські ванни, які я колись бачив.

Всередині цього саркофага була опуклість у формі людської фігури. Я запитав Маргарет, чи може вона це якось пояснити. У відповідь вона сказала:

— Батько ніколи не хотів про це говорити. Ця деталь одразу привернула мою увагу, та коли я запитала його про це, він сказав: «Колись я розповім тобі все про це, маленька, — якщо доживу! Але не зараз! Якось я дізнаюся про все, і тоді ми детально про це поговоримо. Ти побачиш, що це надзвичайно цікава історія!» Якось після цього я запитала батька: «Чи вже відома історія саркофага, батьку?» Він похитав головою, похмуро поглянув на мене і сказав: «Ще ні, маленька, але буде — якщо я доживу, якщо доживу!» Повторення цієї фрази налякало мене, і я більше ніколи не наважувалась питати його про це.

Чомусь її розповідь розхвилювала мене: мені здалося, що це трохи прохилило завісу над таємницею останніх подій. Досі ми нічого не знали про містера Трелоні й ті випробування, які випали йому, а тепер воно прибрало якихось певніших обрисів.

Тут ми мали справу з двома моментами нашої головоломки. Перший — це те, що саме з цим capкофагом містер Трелоні пов’язував сумніви щодо власного життя. Другий — з цим у нього була пов’язане очікування, про яке він не обмовився навіть дочці. Знову ж таки потрібно мати на увазі, що цей саркофаг зсередини відрізнявся від усіх інших. Що означала та химерна опуклість? Я нічого не сказав міс Трелоні, але вирішив, що використаю найпершу можливість для докладнішого обстеження тієї домовини.

Одразу ж поруч із саркофагом стояв низький столик із зеленого каменю із червоними прожилками, схожого на червоний залізняк. Ніжки були зроблені у формі лап шакала, і довкола кожної лапи звивалася змія з широко роззявленою пащею, майстерно виготовлена зі щирого золота. На столику стояла дуже гарна кам’яна скринька незвичайної форми. Вона була схожа на маленьку труну, якщо не брати до уваги того, що довші сторони замість бути зрізаними по квадрату, як верхня чи горизонтальна частини, зводилися в одну точку. Таким чином виходив неправильний семигранник, у якому на кожному з двох боків були дві площини, один кінець, торець, верх і низ.