Читати книгу - "Смерть за алфавітом, Єжи Едігей"

— То його вбили б там, а не в Забєгові.

— Убивця міг приїхати по його душу сюди.

— Вбивця — напевно мешканець нашого міста. Людина, яка в цьому оточенні орієнтується ліпше, ніж ми з вами, — висловив припущення майор. — Для нас подвійне життя Делькота чи Боженцької було таємницею. Адам’яка ми вважали за звичайного хулігана. А вбивця про всіх усе знав.

— Три особи стали жертвами злочинів лише тому, щоб завести слідство в оману, — нагадала свою версію Барбара, — нам справді бракує важливого приводу вбивства Делькота й Боженцької. Не все ясно й з Адам’яком. Залишився останній з четвірки — Владислав Червономєйський. Щось мені підказує: розв’язання нашої загадки або принаймні добра половина таємниці — в житті й смерті садівника.

— Як це? — здивувався Жешотко.

— Бо нам не досить знайти відповідь на запитання: НАВІЩО? Потрібно знати ще: ХТО?

— Чи мусимо й далі постійно оберігати тих, що на «Е»? — запитав капітан Полєщук. — Як ти думаєш, Басю?

— Мусимо неодмінно, — відповіла дівчина.

Майор Зайончковський удоволено кивнув головою. Мабуть, уперше ці двоє дійшли такої згоди.

— Навіщо? — спитав підпоручик, відомий тим, що завше запитував. Стефанський колись прозвав його «Пітоном».

— Бо злочинець, — пояснив майор, — добре знає, що відбувається у Забєгові. Знає й про те, що наша товаришка дізналась про найтемніші сторони життя Адам’яка, Боженцької і Делькота. Йому зовсім не важко дійти висновку, що тепер Барбара Слівінська займеться Червономєйським. Людина, яка вбила чотирьох, має крижану кров і сталеві нерви. Але зрештою й вони можуть її підвести. Адже вбивця бачить: небезпека розкриття насувається з кожною хвилиною. Може зважитись на п’яте вбивство. Наприклад, цього разу вирішить замахнутись на цілком невинну людину з бездоганним минулим. Хоча б для того, аби збити слідство й виграти в часі. А надалі переконати як городян, так і міліцію, що він звичайний маніяк.

Барбара захоплено дивилася на начальника. Досі вона явно легковажила з майором, а тут раптом збагнула, який це розумний, досвідчений офіцер. А передусім — людина, спроможна визнати власні прорахунки і виплутатись із помилок.

— Я тієї ж думки, що й ви, громадянине майор, — мовила Барбара. — Страшно за тих людей.

— А я побоююся й за вас. Бо злочинець має дві дороги: або спробує діяти й далі в алфавітному порядку, або усуне того, хто наступає йому на п’яти. А тому ще раз застерігаю вас: будьте обережні.

— Гадаю, він такий зарозумілий, такий певний своєї безкарності, що сидітиме тихо аж доти, доки Бася його накриє, — потішав колег капітан Полєщук.

11.

Де відбитки пальців?

Лейтенант Барбара Слівінська чудово розуміла, що вивчити життя Владислава Червономєйського набагато важче, ніж інших жертв «алфавітного вбивці». Бувши людиною багатою, садівник ні з ким у місті не товаришував, не відвідував шинків, сам не робив закупок у магазинах, мешкав на самій околиці міста. Багато хто в Забєгові ліпше знали його елегантну «сімку», ніж її власника.

Отож сподіватися на якогось інформатора не доводилось. Тому пані лейтенант заново взялася за вивчення документів справи, доданих до неї знімків тощо. Спершу не могла вивудити нічого цікавого, лише після третього уважного перечитування матеріалів грубої папки зауважила один істотний недолік: серед додатків не було картки з відбитками пальців. Адже є такий закон: у разі наглої смерті, що настала внаслідок нещасного випадку чи злочину, слідча група, до складу якої обов’язково входить дактилоскопіст, бере відбитки пальців покійного.

Слівінська відшукала старшого сержанта Лемського, бо саме він займався дактилоскопією.

— Чому в справі немає відбитків пальців Червономєйського? — Сержант зашарівся.

— Навіщо вам, пані, ті відбитки? Він же сам у себе не стріляв. Усім відомо, що його застрелив «абетковий убивця». А той не лишив ніяких відбитків. Працював я там кілька годин і нічого не знайшов.

— Цього разу йдеться не про вбивцю, а про жертву. Про Червономєйського.

— Я не брав відбитків пальців.

— Як же так можна? — здивувалася пані лейтенант.

— Ну, знаєте, було стільки роботи. Теплиця величезна, як костьол. З двома входами. Скрізь треба було шукати, щоб знайти хоч якийсь слід. Там їх було до дідька, але всі — або його, або сина, або робітників.

— Ви ж порівнювали зняті відбитки з відбитками Червономєйського, виходить, знімали їх із загиблого.

— Власне, я взяв відбитки пальців інших людей. Сам Червономєйський мав таку характерну «подвійну петлю», що її всюди можна було розпізнати. А коли скінчив роботу, пан прокурор дозволив родичам забрати тіло. Мені просто вилетіло з голови. Пізніше я всі матеріали знищив як непотрібні.

У такій безвиході Слівінська попрямувала до майора.

— Вам потрібні ті відбитки? — здивувався Станіслав Зайончковський.

— В біографії померлого, яку знайшла в актах, є дуже істотні прогалини.

— Ви думаєте? — Майорові не дуже подобались її слова: адже він особисто провадив те розслідування.

Барбара помітила, що знову зачепила самолюбство начальника, тож намагалася якось пом’якшити становище:

— Зрозуміло, розслідування проводилось під іншим кутом, ніж звичайно. Тоді, як кажуть, не шукалось «дірки в цілому», тому й життя вбитого садівника вивчали побіжно. Зараз, коли можемо закластися, що й він мав на совісті якісь плями, до цієї справи слід підійти трохи інакше. Тепер щодо прогалин: зі слів Яніни, дружини Владислава Червономєйського, нам відомо, що 1935 року вони емігрували з околиць Цешина до Франції. Однак перевірити цього не пощастило. Всі документи того періоду пропали під час війни. Слідство задовольнилося цим коротеньким поясненням, присланим з комендатури міліції в Цешині. Ніхто не шукав свідків, які, безперечно, ще жили в тих краях. А може, Червономєйський носив тоді зовсім інше прізвище?

— Ви думаєте? — Зайончковський у душі погоджувався, що докір дівчини слушний. Звичайно, він сам не помітив тієї деталі.

— Нічого я не думаю. Я просто не знаю, хоча знати мушу. Друга прогалина — значно вагоміша. Ми весь час опираємось на біографію Червономєйського, яку нам розповіла його дружина. Знаємо, що садівника взято до гітлерівської армії і послано на Східний фронт. Але не знаємо, як єфрейтор Червономєйський там себе вів. Чи не був він часом есесівцем або військовим злочинцем? Немає й документів про його перебування в полоні після падіння Сталінграда. А може, наш герой перебував зовсім не там і виконував цілком інші функції? Я не звинувачую дружину в злому умислі і фальшивих зізнаннях. Вона просто