Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Лючія! Лючія ді Ламмермур! Музика — це моя пристрасть! Я від неї в захваті. Ах! Божественно… Ах!.. Моцарт… Sí[75]! Божественно… Про що ви говорили?
Звичайно, до нього вже дійшли чутки про наміри новоприбулого. До того ж він одержав офіційне попередження із Санта-Марти. Своєю поведінкою він мав на меті приховати своє зацікавлення і вразити відвідувача. Але щойно він замкнув певну суму в шухляді великого письмового столу в дальньому куті кабінету, як став дуже товариським і бадьоро повернувся до свого крісла.
— Якщо маєте намір будувати біля копальні селища і заселяти їх, то вам треба звернутися до Міністерства внутрішніх справ, аби воно видало щодо цього указ, — порадив він по-діловому.
— Я вже надіслав заяву, — незворушно відповів Чарлз Ґулд, — і зараз цілком сподіваюся на прихильні висновки вашої світлості.
Його світлість був людина мінливого настрою. По отриманні грошей на його просту душу зійшла безмірна благодушність. Зненацька він глибоко зітхнув.
— Ах, доне Карлосе! Чого ми хочемо, так це просувати у провінції таких людей, як ви. Летаргія — летаргія здолала цих аристократів! Брак громадського духу! Відсутність будь-якого підприємництва! От я зі своїм глибоким знанням Європи, ви ж розумієте…
Набундючено приклавши руку до грудей, він підвівся і зіп’явся навшпиньки, а тоді десять хвилин, майже не переводячи духу, намагався пробити силою свого інтелекту ввічливу мовчанку Чарлза Ґулда, і коли, раптом зупинившись, знову впав у своє крісло, то мав такий вигляд, ніби його наступ на фортецю відбито. Аби врятувати свою гідність, він поквапився відпустити цього мовчазного чоловіка, урочисто кивнувши йому і промовивши з понурою, втомленою поблажливістю:
— Можете покладатися на мою просвічену прихильність, поки заслуговуватимете на неї своєю поведінкою доброго громадянина.
Він узяв паперове віяло і почав бундючно обмахуватись ним, а Чарлз Ґулд відкланявся і вийшов. Тоді його світлість ураз кинув віяло і ще довгенько здивовано та спантеличено витріщався на зачинені двері. Нарешті знизав плечима, ніби хотів так утвердитись у своєму зверхньому ставленні. Холодний, тупий. Жодного інтелекту. Ще й рудий. Справжній англієць. Вартий зневаги.
Ураз обличчя його потемніло. Що означала ця відчужена і холодна поведінка? Він був перший із багатьох політиків, спрямованих зі столиці керувати Західною провінцією, якого вразили своєю образливою незалежністю манери Чарлза Ґулда в офіційних зносинах.
На думку Чарлза Ґулда, якщо вже вислуховування дрімучих нісенітниць мало скласти частину ціни, яку він мусить сплатити за те, аби йому дали спокій, то зобов’язання самому нести нісенітниці до угоди аж ніяк не входило. Він чітко відділяв перше від другого. У тих провінційних сатрапів, перед якими звикли трепетати мирні представники всіх класів, стриманість цього інженера з англійською зовнішністю викликáла занепокоєння, яке коливалось від низькопоклонства до розлючення. Поступово всі виявили, що цей чоловік завжди має міцні зв’язкú з вищими інстанціями Санта-Марти, і то байдуже, яка партія там при владі.
Це був факт, і він вичерпно пояснював, чому Ґулди були зовсім не такі багаті, як міг законно припустити головний інженер нової залізниці. Дотримуючись поради дона Хосе Авельяноса, а то був добрий порадник (хоч його й залякали жахіття, пережиті за часів Ґусмана Бенто), Чарлз Ґулд остерігався великого капіталу, однак у плітках, що їх розпускали тутешні іноземці, він фігурував під прізвиськом «Король Сулако» (і за іронією тут ховалася чимала доза серйозності). Новоприбулим з-за кордону вказували з відтінком таємничості і поваги на одного адвоката з Костаґуанської колегії, людину авторитетну та доброї вдачі, члена відомої родини Мораґа і власника великих маєтностей у долині Сулако, як на агента копальні Сан-Томе — «політичного агента, ви ж розумієте». Був він високий, чорновусий і обачний. Усі знали, що він легко може одержати доступ до міністрів, а численні костаґуанські генерали завжди мріяли відобідати в його домі. Президенти охоче удостоювали його аудієнції. Він активно листувався зі своїм дядьком по матері, доном Хосе Авельяносом, але його листи — крім тих, де він просто офіційно засвідчував своє шанування, — рідко довірялись костаґуанській головній пошті. Там-бо всі конверти без розбору розпечатувалися з відвертим дитинно-безсоромним нахабством, властивим деяким латиноамериканським урядам. А ще треба зауважити, що приблизно на момент відновлення роботи копальні Сан-Томе той самий погонич мулів, якого найняв Чарлз Ґулд на час однієї зі своїх попередніх подорожей до Кампо, долучав до тих небагатьох караванів, які снували через гірські перевали між нагір’ям Санта-Марти й долиною Сулако, і свою невеличку валку мулів. Мандрівників на цьому важкому і небезпечному шляху не траплялося, хіба що за виняткових обставин, а стан тутешньої торгівлі, вочевидь, і не вимагав додаткового транспортного сполучення, але згаданий погонич, схоже, таки мав із цього якусь вигоду. Хай би коли він вибирався в дорогу, для нього завжди знаходилось кілька пакунків. Дуже смаглявий, незграбний, у штанах із вивернутої козячої шкіри й великому капелюсі, що захищав від сонця, їхав він верхи на своєму прудкому мулі, сидячи при самому хвості, з виразом блаженної бездумності на видовженому обличчі й день у день мугикав якусь любовну пісеньку в мінорі або, і то з тим самим виразом, поганяв пронизливим окриком свою маленьку tropilla, яка трюхикала попереду. За спиною в нього висіла маленька кругла гітара, а в одному з його дерев’яних в’ючних сідел була майстерно видовбана схованка, куди можна було просунути туго скручений трубочкою аркушик паперу, заткнути дерев’яним корком, а зверху знову прибити цвяхами грубу ряднину. Коли він бував у Сулако, то мав звичку цілісінький день курити й куняти (наче його ніщо на світі не обходить), сидячи на кам’яній лаві біля входу до «каси» Ґулдів лицем до будинку Авельяносів. Багато років тому його мати була головною пралею тієї родини — великою майстринею в мистецтві крохмалити білизну. Він і сам народився на одній з їхніх haciendas. Його звали Боніфасіо, і дон Хосе, переходячи десь о п’ятій через дорóгу, аби провідати донью Емілію, незмінно відповідав на його шанобливе вітання порухом руки чи кивком голови. Воротарі обох будинків ліниво балакали з ним тоном глибокої приязні. Вечори він присвячував грі в карти, а ще захóдив, веселий і щедрий, до дівиць peyne d’oro[76], які мешкали в далеких міських завулках. Однак був він також людина обачна.
Розділ VIII
Ті з нас, кого справи чи цікавість закинули до Сулако сáме в ці роки, перед першим пришестям залізниці, повинні пам’ятати той благотворний вплив, який мала копальня Сан-Томе на життя цієї глухої провінції. Як мені розповідали, ще ніколи зовнішні реалії так не
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ностромо. Приморське сказання», після закриття браузера.