Читати книгу - "Дім, в якому…"

світ, хоча товариство захисту тварин могло б і зацікавитися тим, хто пачками скуповує цих бідолах, аби виглядати крутіше, хоча Бог свідок, напівздохла тушка кажана ще нікого не зробила крутішим, ось якби це був кораловий аспід, мало б сенс про щось таке говорити, але той, хто не живе з думкою про власну смерть, навряд чи почепить на себе аспіда, адже це вимагало би купи зусиль, щоби завоювати його довіру, одначе можна встелити свій шлях кістьми нешкідливих рукокрилих, не завдаючи собі клопоту принаймні визначити їхню стать, і цілком імовірно, що не що інше, як цілковита безкарність у цьому питанні, дозволяє Помпеєві думати, що він, не поперхнувшись, пройде по значно масивніших кістках значно менш нешкідливого індивіда, я, звичайно, маю на увазі Сліпого, але ви мене зрозуміли, однозграйники, того останнього я міг би й не товкмачити.

Табакі замовк і з гідністю кивнув Сліпому:

— Я майже вклався, хоч із твого боку це було ницо — аж так мене обмежувати.

У кімнаті стояла мертва тиша. Навіть магнітофон мовчав. Навіть Нанетта не подавала ознак життя. Могло здатися, що весь цей час Шакал читав щонаймогутніше закляття для присипляння всіх довкола. Лорд сидів, пригортаючи банку без кришки, і розгойдувався, примруживши очі. Сліпий привалився до манежику Грубого. Горбач втупився у свій перекручений корінь, явно забувши, що збирався з нього щось витнути. Обличчя у всіх були сонні, ще й якісь переїдені. На грані отруєння. Тільки Грубий не піддався цим чарам. Смикав Сліпого за волосся й тихо гудів.

Коли я остаточно впевнився, що всіх довкола зачаровано, Горбач повернувся до тями та, сонно кліпаючи, переклав:

— Табакі мав на увазі, що Помпей мітить на місце Сліпого. Не знаю, чи ти розібрався у цьому за кажанами і рештою маячні.

— Протестую! — обурився Табакі. — Я висловлювався доступно, а головне — дуже образно. Резюмувати таку промову, по-моєму, — злочин.

— Так, — погодився Горбач. — Але, може, Куряку з незвички трохи оглушило, і він не зміг її оцінити.

Лорд розплющив очі й здивовано зазирнув у банку, яку весь цей час обнімав.

— А чи можна, — поцікавився він, — наступного разу обмежити це чудовисько кількістю слів, а не речень?

— Не можна! — Сліпий випростався, видерши своє волосся з клешень Грубого. — Сам подумай, скільки разів і в скількох варіантах можна повторити одне й те ж слово.

Ми всі про це подумали та дружно застогнали. Табакі подивився на нас із виразом великого актора, який приймає оплески.

За вечерею я майже не їв. Мене стривожила інформація про Помпея. Здоров’ям його кажанів я переймався в останню чергу. А ось слово «переворот» мені не сподобалось. Я почував себе в центрі подій, про які мав украй туманне уявлення, а точніше — ніякого, і це мені також не подобалося.

Як відбувається зміна ватажків у Домі? Вони б’ються один з одним? Чи відразу групами? А якщо групами, то чому четверта така безтурботна напередодні неминучого побоїща, яке от-от має відбутися? Адже бійку між ними й шостою інакше не назвеш.

«Здається, спокійне життя закінчується», — подумав я. Так, ніби моє життя в четвертій було спокійним, або ніби воно встигло до пуття початися.

Зелений горошок у тарілці підсихав, котлета вкрилася плівкою жиру. Їсти хотілося, але не моглося. Динаміки під стелею поливали залу бравурними маршами. Через них усі, хто перебував у їдальні, були змушені щосили репетувати, щоб розчути одне одного.

Чорно-білий Фазанячий стіл. Тихе жахіття поглядів, які вивчають чужі тарілки. Половина Фазанів на дієті — у кожного своя — так що за вмістом чужих тарілок стежать дуже уважно. Підраховують калорії.

По сусідству — Щури. Буяння барв і вибухи шалу.

Далі — чорні Птахи в страхітливих слинявчиках…

Шоста демонструє душевність. Якщо їм вірити, то в групі зібралися самі лише веселуни й любителі вихваток. Правда, більшість їхніх жартів я не хотів би випробувати на власній шкурі, та й голосному сміху я також не довіряв, але то все були дрібниці. Загалом вони старалися як могли.

Третій, четвертій і шостій нелегко. Фазани — хороші, Щури — погані. І перші, й другі настільки перестаралися з іміджем, що всім іншим доводиться викручуватися, щоб хоч якось вклиниться поміж ними. Третій це вдалося краще, шостій — гірше, а четверта занадто нечисленна для… Для, назвімо це так, повноцінної гри.

«Назвавши це так», я раптом подумав, що гра включає в себе більше, ніж просто імідж. Це було дуже правильне слово; впіймавши його, я зрозумів, що давно шукав чогось приблизно такого. Слово, в якому крилася б розгадка того, що діється в Домі. Просто треба було усвідомити, що гра — це все, що мене оточує.

Не буває такого, щоби в одній групі зібралися всі слухняні зануди, а в іншій — усі некеровані психи. Це неможливо. Значить, колись і кимось так було задумано. Для чого? Це вже інше питання.

Я навіть зіпрів від власної проникливості. Апетит остаточно щез.

Одного разу — фантазував я — вони, остаточно озвірівши від нудьги, придумали сценарій Гри й заприсягли керуватися ним за всіх обставин. Кожному — своя роль, кожному — своє місце в Грі. Відтоді так і живуть. Прикидаючись і дотримуючись сценарію. Іноді з охотою, іноді як-небудь, але зав­жди й усюди, а надто в їдальні, де більше глядачів. Декотрі — як-от Фазани — загрались аж до втрати людської подоби.

Як легко й красиво все улягало в цю схему. Поглядом того, хто зненацька прозрів, я подивився довкола себе.

Щури. Майже всуціль малолітки — не старші сімнадцяти. Під їхніми ядучими ірокезами — підлітки, котрі ще не вибилися з перехідного віку. Може, якраз тому їм так легко дається роль психів?

Птахи. На Птахах я спіткнувся. Ну, добре. Траур — усього лише вбрання. Обличчя неприємні, але, якщо захотіти, можна зобразити таке ж лице. Стервожер… Монстр Дому. Я подивився на нього своїм переродженим поглядом і спробував зірвати зовнішню шкаралупу. Траур… персні… чорний лак на відрощених нігтях… довге волосся та підмальовані очі. Якщо прибрати все це, забути про те, що він спить у труні, стерти взагалі всі відомості про його плюгаві звички, то що залишиться? Худезний, гачконосий тип. Суб’єкт із гострим підборіддям. Особа неприємна, проте далеко не чудовисько.

Тут мене трохи заклинило, бо ця неприємна особа нараз обернулася та втупилася в мене. Вочевидь, якось вловивши процес свого викриття. Подивилася сонними жовтими очима — і я втратив здатність думати, заморожений цим поглядом.

Переконавшись, що я нейтралізований і готовий до споживання, Стервожер посміхнувся, показавши криві, дуже довгі зуби. Відчуття було таким, неначе хтось щосили провів бритвою по склу.

Через кілька хвилин я оговтався, але залишився неприємний осад. Як після старого чорно-­білого фільму, де приблизно таке ж страховиддя під тонною гриму полірує і полірує свої кігті та незмигно дивиться, а тобі раптом стає жахливо й водночас соромно за те, що дав себе підловити на таку дешевизну.

Добре, сказав я собі. Це свідчить тільки про те, що він хороший актор. Вжився у свою роль. Врешті-решт, ватажки Дому мають бути майстрами Гри. Адже, напевно, вони ж її і придумали.

Для підтвердження теорії я перевірив Рудого.

Щурячий ватажок не надто надавався для викриття. Якщо прибрати зелені окуляри на півлиця й кривавий їжак нібито натурального волосся, то що залишиться? Нічого. З таким же успіхом це міг