Читати книгу - "Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів"

змагання у витривалості, «хто кого переп’є» тощо — не збереглись аж так виразно, як серед робітничого класу. Іще й нині рештки цих ритуалів можна спостерегти в робітничих пивницях. Утім, було би надміру романтично, ба аж надто цинічно добачати в ролі алкоголю серед пролетаріату не більш ніж пережиток архаїчних звичаїв. Поряд із мотивом пиття як символом соціальної спорідненості вимальовується ще й інший, принаймні не менш важливий мотив: ескапізму — втечі від реальності. Робітники пили не з надміру життєвої радості; вони пили, щоб бодай на декілька годин забути злиденність свого життя. Алкоголь у будь-яку епоху, в тому числі й у Середньовіччі, був певною мірою «ліками від гризот», «від усього, що завдає клопоту». Та не можемо ідеалізувати минуле аж такою мірою, припускаючи, що до індустріалізації селяни пили просто від joie de vivre[25], тоді як робітники «топили горе» в пиятиці. Пиття неодмінно характеризують ці обидва мотиви.

Проте в ХІХ сторіччі індустріалізація принесла таке зростання злигоднів серед робітництва, що мотив ескапізму незмірно виріс порівняно з попередніми часами. Ось як змальовує Фридрих Енґельс становище, із якого робітник шукає тимчасового визволення за допомогою чарки: «Робітник приходить з роботи додому стомлений і змучений; він попадає в незатишне, вогке, непривітне і брудне житло; йому конче треба розважитись, йому потрібне що-небудь, ради чого варто було б працювати, що пом’якшувало би для нього перспективу завтрашнього тяжкого дня; його втома, невдоволений і сумний настрій, викликаний уже почасти хворобливим станом, особливо нетравленням шлунку, посилюється до краю всіма іншими умовами його життя: незабезпеченістю існування, залежністю від усяких випадковостей і неможливістю самому що-небудь зробити для поліпшення свого становища; тіло його, ослаблене поганим повітрям і поганою їжею, настійно потребує якого-небудь стимулу ззовні; його потреба в товаристві може бути задоволена тільки в трактирі, тому що немає іншого місця, де він міг би зустрінутись зі своїми друзями. Як же йому тоді не відчувати величезної тяги до горілки, як йому встояти проти спокуси? Навпаки, при таких обставинах більша частина робітників в силу моральної і фізичної необхідності не може не вдаватися в пияцтво»[26].

Алкогольна трагедія

Вельми поширеними в антиалкогольній пропаганді ХІХ сторіччя були ілюстровані історії, які описували фатальний шлях від першого ковтка джину й аж до вбивства. Із однієї з таких-от серій узято подані тут ілюстрації: через недбальство батьків-п’яничок помирає наймолодше дитя (вгорі); знавіснілий чоловік убиває дружину; угледівши тіло дружини, чоловік божеволіє

Нова роль алкоголю як засобу ескапізму, «ліків од гризот» щонайтісніше пов’язана з новим напоєм — горілкою. Серед алкогольних напоїв горілка є таким самим новочасним продуктом, як і кава в царині напоїв «тверезих». Либонь, немає аж такої випадковості в тому, що обидва вони набувають важливості приблизно в один час. Горілка у фармакологічному й соціальному сенсах є зворотним боком кави. Вона так само витворює нові якості алкогольного сп’яніння, як і кава — нові виміри тверезості. Полярність їхніх ефектів відбивається й у полярності двох класів, що споживають ці напої. Кава є міщанською, горілка — пролетарською.

Перегнана горілка відома ще від часів Середньовіччя. Однак аж до ХVІ сторіччя її використовували винятково як медикамент[27]. Очевидно, тоді ще не було потреби в напоєві з аж таким високим умістом алкоголю. Нижчим класам іще цілком вистачало пива як джерела поживності й засобу сп’яніння. Від ХVІІ сторіччя горілка стала щоденним напоєм. Як і багато інших нововведень, що згодом виявилися важливими для індустріалізації, горілка знайшла нове застосування у війську. Попервах, здається, вона була супутнім явищем нової дисциплінованості, впровадженої у війську в ХVІІ столітті. Окремий солдат, який раніше мав змогу діяти відносно автономно, на свій розсуд, у ХVІІ—ХVІІІ сторіччях перетворюється на гвинтик у механізмі математично й раціонально впорядкованих військових частин. Горілка, яку він отримував щоденними пайками, була чимось на кшталт фізіологічного та психологічного мастила, яке забезпечувало солдатове беззбійне функціонування. Виглядає, що військові порції горілки містили саме потрібну міру для знечулення (а не сп’яніння), щоб перетворити солдата на невилучного члена механічного організму. Саме тут закладали передумови для пізнішої промислової дисципліни.

Горілка завдала смертельного удару традиційній питній культурі, базованій на вині й пиві, що їх можна означити як органічні алкоголі, адже їх алкогольний уміст тотожний до вмісту цукру в рослинах, із яких їх готують. Натомість горілка розтинає цей зв’язок із природою. Дистиляція дала змогу підвищувати алкогольний уміст далеко за природні межі. Горілка містить приблизно удесятеро більший обсяг алкоголю, ніж традиційне пиво. Це не могло не мати далекосяжних наслідків. Тоді як пиво й вино неквапно сьорбають, а сп’яніння приходить поступово, горілку п’ють одним духом, а сп’яніння від неї, так би мовити, блискавичне. Відтак горілка втілює процес пришвидшення сп’яніння, за природою глибинно пов’язаний з іншими процесами пришвидшення в модерну добу. Десятикратне підвищення алкогольного вмісту, порівняно із традиційним пивом, означає, що відтепер людина може напитися однією десятою часткою необхідної досі кількості або ж за одну десяту частку колишньої тривалості. Максимізація ефекту, пришвидшення та зниження ціни зробили горілку справжнім дитям промислової революції. У царині пиття вона є тим самим, чим механічний ткацький верстат є у ткацтві. Цю аналогію можна ще продовжити. Індустріалізація пиття попервах мала такі ж руйнівні наслідки для традиційних форм життя, що й індустріалізація для ткацького ремесла. Ба, власне, в Англії ХVІІІ століття горілка та механічний ткацький верстат йшли, сказати б, пліч-о-пліч, у поході на знищення традиційних трибів життя і праці.

Гоґартові «Джинний провулок» і «Пивна вулиця»

Ця знаменита гравюра зображує загальносвітову руїну, до якої призводить горілка, і править за коментар до так званої горілчаної епідемії ХVІІІ сторіччя. Генрі Філдинґ, письменник і сучасник Гоґарта, пише на цю саму тему: «Новий вид пияцтва, невідомий нашим предкам, втерся нещодавно поміж нами, і якщо вчасно не чинитимемо йому спротиву, він неодмінно згубить значну частку біднішого люду. Пияцтво це спричинила отрута, звана “джином” [тогочасне англійське означення будь-якої горілки. — В. Ш.]. Це головна пожива для понад ста тисяч мешканців столиці». Тоді як «Джинний провулок» зображує розпад — будинки валяться, звиродніла мати перестає дбати про дитину, люди кидаються одне на одного, скрізь самогубці і лише лихварська справа процвітає, — то на контрмалюнкові «Пивна вулиця» панують злагода, вдоволеність і працьовитість. Таке протиставлення пива й горілки перетривало й у дискусіях соціалістичного руху ХІХ—ХХ