Читати книгу - "Чужий і найрідніший, Інна Земець"

Хто б ще рік тому сказав, що Тарас на ночівлю проситиметься – відправила б під три чорти, за такий жарт недоречний.  Аж на тобі, і попросився, і поруч прилаштувався. Другу ніч, взагалі, в якомусь коконі дивному провели. Незчулася, як під кіно улюблене у сни поринула, а прокинулась у теплий обіймах. Не одразу реальність від нічних марень відрізнила, та навіть себе ущипнула і тіло на якому лежала тихенько помацала – реальність, ніяких фантазій. І мені тому радіти, здавалося б, та дуже невчасно те диво поруч сталося, не щаслива та мить, коли щойно сиротою стала. Нема поруч мене рідної душі більше. Тарас старанно взяті на себе добовільні обов’язки виконував, щодня писав чи телефонував, до себе запрошував, або сюди знов своє братерське плече сунути намагався. Живи собі, «брате», ще гірше себе почуватиму, як сплутаю твою жалість з прихильністю, ще досі смак від того давнього цілунку іноді губи обпікає. Та за підтримку вдячна була, хоча й від усіх пропозицій відмовлялася. Міла мене у спокої теж не полишала, все до себе кликала.

- Лесюня, приїзди! Ти сама, я сама – давай вдвох поживемо!

- Не можу, Мілка, просто не можу. Страшенно за тобою скучила, та не маю сил з місця зрушити.

- А я вже навіть трохи бачу як манюня росте, зараз фото живота тобі скину. Але ти ще раз зваж, може та мандрівка до найкращої вагітної подруги то і дарунок для неї, - акцентовано на кожному слові видає маніпулятивний пасаж Міла, - І для тебе цілюща зміна обстановки.

- Міла, не можу. Дідусь ще навіть не поруч із бабусею, зараз всі процеси сповільнились, тільки згодом зможу підхоронити його.

- Пробчач, що поруч із тобою не була в ту мить, - схлипує Міла.

- Припини негайно. Рости маля і не вигадуй дурниць. Не сама була, а підтримку твою і на відстані відчуваю.

- Ця відстань мені серце крає, - сумно зітхає Міла, - Тут біля мене нікого з родини: ні Славка, ні батьків, ні тебе… Я так за вами скучила!

Мовчу, що тепер куди не поїду, а назавжди без родини вже буду. Пообіцяла ще раз подумати, але сил у собі на подорож не відчувала. Не фізичних – моральних. А як виконаю важливу останню сімейну місію – подругу за кордоном навідаю, та поки моя родина разом у землі не спочине, свою землю полишити не можу. Щоб на сумні роздуми часу менше мати, окрім роботи заняття собі знайшла – на курси домедичної допомоги пішла. Часу зовсім не лишилось, та й в голові завого не було. Хіба що «братик» ніяк не міг спинитись у своїй турботі. Раз на три дні «проїздив повз» та у гості напрошувався. Не виганяла, та візити вкорочувала до мінімально прийнятного часу. Не треба мені знову того «кохаю-сил не маю», а як не майорить перед очима, то мені спокійніше. Кушніри і батьки Тараса теж мене увагою не обділяли, наперебій до себе запрошували. Дякувала від усього серця, та відмовлялась. Вон, мабуть, думають, рятувати мене треба, щоб не горювала, а я вже сама на себе в дзеркало дивлюсь і думаю: «Чи я нормальна?». Відчуваю -  кипить і булькає, а як вихлюпнути  – не знаю. Сама вже не проти сльозами зайве вилити, та пекуча лава ті сльози на на півшляху випаровує. Настав той день, коли і бабуся і дідусь назавжди разом лишилися. Звісно, Тарас поруч бів, не дав мені і шансу самій все зробити. В гості не запросила, від опіки втікла. Вчись сама жити, собі сказала. Та не знала куди себе подіти, наче й часу вільного мало, а неспокійно на душі. Славко відволік, озвався, відпустили його на кілька днів - зібрався до Міли побачитись. За кордон його не випустять, та подруга сама його перетне. Зустрінуться в Краківці, там кілька днів його відпустки і проведуть. А я собі подумала: то може і я її навідаю? Хто зна як далі все буде. Так і домовились. Три дні Міла з чоловіком час проведе, а потім я до неї завітаю. Речей зібрала маленьку сумку, бо окремо подарунок подрузі чималий везла. Дорогу до подруги навіть не поімітила, якось мигцем промайнула ті кілометри. Міла на тиждень винайняла красивенний будиночок, як вже під’їздила, побачила свою пару щасливо-засмучених друзів. Коротке їх побачення, а розлука болюча. Йшов Славко у столичну тероборону, а тепер під Харків поїде. Ледь встигла його обійняти, вже поспішав до частини вертатись. Давно я його не бачила: риси обличчя суворішими стали, погляд як лезо, наче не місяці а роки пройшли. Провели його, обійнялись з подругою в дім пішли. Думала, доведеться її заспокоювати, а вона зібрана якось незвично, наче скеля міцна.

- Міла, ти на подив мовчазна, скажи щось.

- Леся, не знаю що сказати, всередині вся рівновага наче на ниточнці тоненкий висить. Славку і собі сказала одне – у нас все обов’язково добре буде, інашке просто неможливо. І тобі теж саме повторю - скоро життя на краще зміниться, я впевнена.

Дай Боже, з таким прогнозом не сперечатимусь. Запитала мене як я. Як? Непогано. Сумбур, тривога, непевність – всі однакові думки зараз поділяємо.

- Лесюня, вибач що не змогла до дідуся попрощатися приїхати.

- Припини, які вибачення? Тим хто вже не тут - то вже байдуже, а від вагітної подруги мандрівки під час воєнного стану і не чекала. Дуже брат твій допоміг, став мені підтримкою.

- Так, він мені багато розповідав. Оце за останні місяці його частіше чула ніж за попередні роки разом узяті, - бере паузу, кілька разів на мене обережні погляди кидає, - Леся, він же багато часу поруч тебе, як ти?

- Про що питаєш? – роблю вигляд, що не розумію.

Оце дивина, моя подруга наче язика проковтнула! Ніби й крутиться конкретне питання, а вголос не мовить.