Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Тоді я вихопив меч, і він зблиснув у світлі колони-«смолоскипа». Рендом зробив те саме.

Ще через двадцять сходинок копита застукали так, що зелена вода пішла ходором, і ми, аби нас не посікли клинками, кинулися бігти.

Ще трохи — і вони порівняються з нами. Зараз арка була позаду, нас відділяла від неї якась сотня футів, але якщо ми не відіб'ємося від цієї четвірки, то буде байдуже, чи сто футів до неї, чи сто миль.

Коли вершник, який скакав на мене, змахнув мечем, я пригнувся. Праворуч від цього переслідувача і трохи позаду був іще один вершник, тож, цілком зрозуміло, я змістився ліворуч, ближче до поруччя. Меч ворога був у правій руці, тож, щоби вдарити мене зліва, йому потрібно було розвернутися корпусом.

Коли він ударив, я, перебуваючи у кварті[21], відбив його удар і швидко вдарив сам.

Роблячи випад, суперник сильно нахилився, й вістря мого клинка увійшло йому в шию з правого боку.

Потужний струмінь крові піднявся, немов багряний дим, закрутивсь у зеленавому світлі. Яка досада, подумав навіжено я, що цього не бачить Ван Гог![22]

Кінь промчав мимо мене, і я скочив на другого вершника ззаду. Він обернувся, відпарирував мій удар, але швидкість руху переслідувача, помножена на силу мого удару, таки вибили його із сідла. Коли супротивник упав, я підчепив його ногою, і він поплив. І поки висів наді мною, я знову напав, і ворог удруге відбив мій удар, та це відкинуло його за поручень, де тиск води був набагато більшим, аніж на сходах. Я почув несамовитий крик, а потім стало тихо.

Тоді я обернувся до Рендома, який убив коня і вершника, а тепер бився з другим, спішеним. Поки я підійшов до них, він убив і його й зараз стояв та сміявся. Кров, кружляючи, розпливалася над ними, і раптом я зрозумів, що справді знав божевільного, сумного Ван Гога, й справді стало дуже прикро, що він не міг увічнити таку картину.

Ті, які йшли, були футів за сто від нас, і ми розвернулися та помчали до арки. А Дейдра вже пройшла під нею.

Ми бігли — і втекли від них. І ліворуч, і праворуч од нас стояли озброєні люди, тримаючи напоготів мечі, й наші переслідувачі повернули назад. Тоді ми вклали мечі в піхви, і Рендом сказав:

— Наша взяла!

Ми підійшли до людей, які вийшли заступитися за нас.

Рендом одразу ж отримав наказ здати зброю і, знизавши плечима, скорився. Двоє людей обступили його по боках, ще один став іззаду, і ми продовжили спускатися сходами.

Тут, у товщі води, я майже втратив відчуття часу, однак мій внутрішній годинник підказував, що до арки ми йшли під водою не менше п'ятнадцяти й не більше тридцяти хвилин.

Перед нами височіли золоті ворота Ребми. Ми пройшли через них. І вступили у місто.

Усе було огорнуте зеленим маревом. Стояли будівлі, всі як одна тендітні й у більшості своїй високі, розташовані в певному порядку, їхні кольори теж не здавалися випадковими, і коли мої очі дивилися на це розмаїття, розум гарячково намагавсь осягнути зміст побаченого й видобути із закапелків пам'яті спогади, на які воно мало б наштовхнути. Однак сеанс пригадування закінчився нічим, якщо не брати до уваги знайомого болю, який проймав мене щоразу, коли я силкувався щось пригадати й це у мене не виходило або виходило лише наполовину. І все-таки знав: мені вже доводилося гуляти цими вулицями, а якщо не цими самими, то дуже схожими на них.

Рендом, відколи його взяли під варту, не зронив ані слова. Уся мова Дейдри звелася до запитання, чи тут наша сестра Левелла. І їй відповіли, що так, саме зараз Левелла перебуває у Ребмі.

Тимчасом я знічев'я розглядав наш супровід. Усі чоловіки мали зелене, лілове або чорне волосся та зелені очі, крім одного, кароокого. З одягу на всіх були тільки лускаті бриджі, плащі й нагрудники у вигляді схрещених смуг. Мали короткі клинки, запхані за черепашкові пояси. Тіла в підводних мешканців були практично безволосими. Ніхто не розмовляв зі мною, хоча кілька чоловіків роздивлялися мене, хто з цікавістю, хто з ворожістю, а крім того, ніхто не відібрав у мене меча.

Коли ми опинилися в місті, нас повели широкою вулицею, котру освітлювали такі самі колони-смолоскипи, як і ті, що були на Фаєла-біонін, тільки наставлені густіше. Через восьмикутні кольорові вікна будинків на нас дивилися тутешні люди, а мимо пропливали різноколірні риби. Коли ми повернули за ріг, нас накрила, наче свіжий вітерець, прохолодна течія; через кілька кроків її змінила течія тепла, подібна до літнього вітру.

Нас привели в палац у центрі міста. Я знав цей палац, як рука знає рукавицю, запхану за пояс. Це було точне відображення палацу в Амбері, тільки дещо спотворене зеленавим серпанком і численними дзеркалами, найнесподіванішим чином умонтованими в стіни зовні та всередині. У скляній залі на троні сиділа жінка, яку я ще не до кінця забув. Вона мала зелене волосся, де-не-де помережане срібними нитками; очі, круглі, як пара нефритових місяців; розльотисті, ніби чайчині крила, оливкові брови. Малий ротик, вузьке підборіддя, широкі вилиці та круглі пухкі щоки. Чоло її оповивав вінець із білого золота, на шиї — кришталеве намисто з сапфіром, що виблискував у западинці між гарними, нічим не прикритими грудьми із зеленкуватими сосками. Лускаті бриджі блакитної барви оперізував срібний пояс, а у правій руці вона тримала скіпетр із рожевого коралу. На кожному пальці була каблучка, і на кожній каблучці виблискував синій або блакитний самоцвіт. Усі камені — різних відтінків. Змірявши мене суворим поглядом, жінка запитала:

— Вигнанці Амбера, що потрібно вам тут?

Голос її був шиплячий, м'який, дзюркотливий.

Першою заговорила Дейдра:

— Ми рятуємося від гніву принца, який править в істинному місті, — Еріка! Щиро кажучи, ми всі бажаємо його падіння з трону. Якщо тут Ерік у повазі, ми пропали, віддавшись у руки наших недругів. Однак мені чомусь здається, що його тут недолюблюють. Тож ми прийшли попросити в тебе допомоги, благородна Мойро...

— Я не збираюся давати вам війська, щоб ви напали на Амбер, — відповіла вона. — Чи не знаєте, що коли там запанує хаос, він відіб'ється у моєму королівстві, як у дзеркалі?

— Мила Мойро, але ж ми геть не мали наміру просити в тебе військо, — продовжувала