Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Не відчуваючи під собою ніг, Артур відхилився від стіни і, під здивованим поглядом Жанни, пішов до Злати.

Тремтячою лівою рукою він потягнувся до неї. Вона відвернулася, підставивши праву сторону.

— Злата… — він не дихав, обережно торкнувся її волосся, боячись, що постать поруч — лиш міраж, і він ось-ось розвіється. Можливо, це — сон, і він спить? Але за всі ці роки вона жодного разу йому так і не наснилася. Коли пальці не провалились у повітрі, а відчули дотик, він напружено видихнув. —Ти жива…

— Артур… — вона не могла говорити. Сльози душили.

— Чому ти не подзвонила мені?..

— Тобі краще було не знати про мене.

— Злато, що ти таке кажеш? — його голос тремтів, він поклав руки їй на плечі.

— Я сподівалася, що ніколи більше тебе не побачу…

— Чому?..

— Щоб ти ніколи не дізнався, що залишилося від тієї Злати, якою я була колись…

— Залишилося? Про що ти?..

— Артур… я не… — вона не могла говорити, сльози душили.

— Сонечку… Я вважав тебе мертвою чотири роки. Чому? Чому ти не повідомила мене, що ти жива?!..

— Артуре… — з її очей потекли сльози.— Я змінилася… я інша. Ти не захочеш знати мене такою…

— Злато, ну що ти таке кажеш? — він спробував обійняти її, але вона відступила назад.

— Я вже не та дівчинка, яку ти знав. Чи захочеш ти знатися з тим, що я є зараз…

При цих словах вона стягла волосся у високий хвіст і простягнула трохи вперед руки, щоб він міг все побачити. Ліва половина її обличчя і шиї були покриті шрамами, від чого зовнішній край лівого ока був відтягнутий вниз. У лівого вуха не було нижньої третини. Всі шрами були рожеві, об'ємні і грубі. Руки, особливо в передпліччях, були покриті шрамами, ніби сіткою. На лівій руці мізинцю і безіменному пальцю бракувало крайніх фаланг.

Так, перед ним стояла інша Злата. Побачене шокувало його, подих перехопило, але серце… серце калатало як навіжене. Артур підійшов до неї впритул, взяв її руки в свої і обережно підніс до губ. Цілував кожен палець, вкладаючи у ці поцілунки всю ніжність, яку мав, всю тугу, яка за весь цей час накопичилась в його душі.

Інша... але жива. Жива. Вона жива! Пережитий жах лишив свої потворні сліди на її колись прекрасному тілі, але вона пройшла через біль і страждання, і вона жива! А це значить, що доля дає шанс. Дає шанс, незважаючи ні на що, бути разом. Не спробувати, а саме — бути...

Злата, як зачарована, не відводила погляду від нього, не зважала на цілі ріки сліз, що текли з її очей і дивилася на Артура. У горлі стояв клубок, який не давав ні дихати, ні говорити. Коли Артур поглянув їй в очі, відвівши погляд від її пальців, дівчина не змогла більше стримувати ридання, і дала їм волю. Він обійняв її і пригорнув до себе, хоч вона й трохи опиралася. Злата ще якусь мить стояла напружена, але його руки тримали міцно, водночас ніжно та обережно, і вона розслабилась.

— Я хочу знатися з тобою… Хочу... — прошепотів їй на вухо, відчуваючи що з його очей теж потекли сльози.

— Артуре, я потворна… — вона спробувала знову пручатися, але він не відпускав, пригортаючи її до себе.

— Це не так.

— Я страшна.

— Злато, це — просто шрами, а пластична хірургія не стоїть на місці. Головне, що ти жива. Що ми зустрілися. Все решта можна вирішити — потім.

Зіна, згораючи від цікавості і страждаючи від невідомості, зазирнула до зали. Вона чула лише якесь незрозуміле перешіптування і схлипи, тому побачити, що відбувається в залі, було для неї дуже важливо. Перше, що вона побачила, це ошелешена Жанна, котра підняла з підлоги пачку цигарок. Трохи далі стояла Злата в обіймах Артура.

Це страшко в обіймах ЇЇ красеня! Як так? Що відбувається? Треба розповісти тітці.

Чимдуж вона побігла вниз, намагаючись не дуже голосно тупотіти. Ні Артур, ні Злата не помітили її. Жанна бачила Зіну, і її потішила реакція цієї дивакуватої дівчини. Хоча, вона сама була в шоці. Такий красунчик, можна було якщо не заарканити, то відірватися з ним, а тут, виявляється, у нього якісь мутки зі Златою. Вирішивши, що про все розпитає подругу пізніше, Жанна пішла на сходи. Тим більше, що на неї чекав обід.

Коли вона, помивши на вулиці руки, зайшла в їдальню, то зустрілася зі здивованими поглядами всіх присутніх.

— Жанно, — сказав Олексій, — скажіть, а Злата, вона займалася в музичній школі?

— Так. Вона грала на скрипці, а що?

— І вона вигравала музичний конкурс?

— Так, — Жанна сіла за стіл,— звідки ви знаєте?

— Я хочу переконатися, що ця Злата є тією самою дівчиною, про яку я думаю. Вона ж тоді не поїхала в Італію, вірно?

— Що відбувається? — Жанна скривилася. — Звідки ви знаєте про Італію і конкурс? І як вони, — вона вказала пальцем вгору, у напрямку зали, — взагалі познайомились?

— Злата вам нічого не розповідала? — здивувався Олексій.

— Ніколи… Навіть коли Зіна щодня казала нам про те, якого чудового сина має диякон Олексій Павленко, — Жанна поглянула на Зінаїду, котра наче трохи засоромилась своєї поведінки, — Злата жодного разу не обмовилася, що знає когось із таким іменем, не те що його самого.

Олексій вийшов з-за столу.

— Ми б могли вийти і поговорити?

— Так…— вона тяжко зітхнула над своїм обідом.

— Давайте вийдемо на вулицю… — Олексій вийшов, Жанна слідом. Стали у холодку біля машин.

— Артур познайомився зі Златою в аеропорту чотири роки тому, — сказав диякон.— З нею разом на конкурс літала сестра його друга, яку вони, власне, і зустрічали. Познайомились, сподобались одне одному. Дуже сподобалися, як я розумію, навіть занадто. Для мого сина це було нетипово. Тоді вони провели разом трохи часу, Злата поїхала і обіцяла подзвонити. Наскільки мені відомо — вона так і не подзвонила. Артур чекав, а потім йому сказали, що вона померла. Ця звістка… Вона дуже змінила мого сина… дуже.

— Це її батько поширив таку інформацію… — Жанна насупила брови, — Злата сказала в той день, що зайде після музичної школи до нас. Вона хотіла подзвонити подрузі і сказати, що доїхала і що все добре. По дорозі зі школи назад їй стрілася тічка. Щось не сподобалося в Златі тій клятій сучці… Е.. це я не сварюся, я про собаку, — Жанна трохи стурбовано поглянула на Олексія.