Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

— Так, я знаю як називають самок у собак. Продовжуйте, Жанно.

— Ну, та гавкнула — кобелі накинулися… Якимось дивом там проходив ще один наш сусід, дід Степан, помер минулого року… він на милицях ходив, ноги були хворі. То він так тих собак розганяв, що поламав милиці. Кричав, гукав. Прибігли люди. Їй тоді сонну артерію порвало, кров летіла на всі боки... Дід Степан затис її рукою і тримав до приїзду швидкої. Злата втратила багато крові... спека, інфіковані рани… підозра на сказ... майже два тижні вона пролежала в комі і лікарі були впевнені, що вона помре. Вони навіть дозволили бабусі промивати рани якоюсь там травою, бо були переконані, що Злата помре з дня на день і щоб бабуся не істерила — дозволили. Але вона вижила. Коли відкрила очі, то її батько сказав: “Краще б ти здохла, потворо!"…

— Так і сказав? — не вірячи власним вухам перепитав Артур.

— Так… — Злата кивнула. — я лежала і не могла ні ворушитися, ні говорити, ні дихати… в шиї стирчала трубки… для дихання… для їжі… — Злата витерла сльози, що текли по її щоках. — Я не хотіла жити...

— Злато… — Артур пригорнув її до себе і поцілував у чоло. Всередині все скручувалося у вузол при думці про пережитий нею жах.

— До мене приходила бабуся і Марина, жінка, котра живе з моїм батьком. Брата не пускали, щоб не лякався, а сестра прийшла раз… вона сказала майже як і батько, тільки м'якше…

— Що ж вона сказала?

— Що нормального життя у дівчини з таким обличчям ніколи не буде. “Чи варто взагалі так жити?”...

— А ти нічого не могла відповісти…

— Нічого. Ми майже не спілкуємося з сестрою зараз, хіба що у неї трапляються якісь проблеми... Вона доросла, живе окремо, в неї своє життя. До того ж у батька минулого року стався інсульт. Він з Мариною зараз живе з нами, квартиру здають в оренду… Всі кошти йдуть на його лікування...

— Скільки ти була в лікарні?

— Майже три місяці. Довелося потім вчитися їсти, я довго не могла нормально ковтати… важко було говорити… — Злата важко зітхнула. — Ще мені робили операції на руках, бо були розірвані сухожилля…

— Сонечко… — Артур не міг підібрати слова. Серце стискалося від почутого, і розуміння власного безсилля щось змінити в минулому важким тягарем тисло на груди.

— Коли я змогла говорити, я хотіла подзвонити тобі, та все не наважувалася. Правда потім, один раз набрала твій номер, мені відповіла дівчина…

— Що? Коли?! — Артур відхилив її, тримаючи за плечі і пильно поглянув в обличчя. Всередині все похололо.

— Це було під Новий рік, два роки тому… Я розгубилася і запитала Євгена. Дівчина розсміялася і сказала, що я помилилася номером. А якщо я шукаю Євгена Поліщука, то мені його краще забути, бо його дівчина залетіла і він одружується на Різдво… — Злата сумно усміхнулася. — Більше я не дзвонила. Я зрозуміла, що в тебе все добре і мені краще тебе не турбувати.

Жека дійсно одружився на Різдво два роки тому, це правда. Під Новий рік часто хтось дзвонить, іноді дійсно помилялися номером, але чому? Чому саме дзвінок Злати прийняв не він???.. На дзвінок відповіла Іннеса, тодішня Артурова дівчина. Він сотні разів просив її не брати його телефон…

— Ні… — він тяжко видихнув.

— До школи я не повернулась… пішла в коледж, на дизайн…бабуся домовилася про моє навчання, бо коли йшли іспити — я була в лікарні... цього року закінчила. В коледжі познайомилася з Олею, вони з чоловіком теж зараз тут. Вона раніше часто запрошувала мене на зібрання, я відмовлялась, а на це Різдво пішла… Почала ходити до них по неділях. Вона знає, що на лікування батька потрібні кошти, запропонувала поїхати сюди. Звісно, вона поговорила з кимось-там з керівництва, щоб дозволили. Зміна оточення, ну і щось зароблю… Мама Жанни, коли дізналася куди я їду, попросила взяти Жанну з собою, бо боялася, що та кудись влізе. Батько поїхав на заробітки, а тут, серед віруючих, вона буде під наглядом… Це — наша сусідка. Вона дуже добре шиє. Нам пояснили, що потрібно, які умови, і от ми тут. Правда, ще нічого не зробили, бо Стелла Аркадіївна не дала тканину, а Матвій сказав знімати побілку…

— Злато… тоді, коли ти дзвонила, ти говорила з Іннесою. Це складно пояснити, але все було дуже не добре.

— Ти не маєш мені нічого пояснювати, Артуре.

— Я хочу, я мушу тобі пояснити. Дівчину, що відповіла тобі, звати Іннесою. Вона донька близької маминої подруги. Ми знайомі з дитинства і в нас досить складі стосунки…

— Артур, не треба…

— Треба, послухай, будь ласка. Коли я повернуся з Німеччини, я трохи неадекватно поводився після звістки про твою смерть… А Іннеса приїхала до матері після розриву зі своїм черговим бойфрендом. І якось вона стала дуже часто з'являтися там, де і я. Я бухав тоді страшно… Вона привозила мене постійно додому… Розповів їй про тебе. Сказав, що хочу поїхати в Житомир і знайти твою сім'ю, дізнатися, що трапилося насправді. Вона відговорила мене від цієї ідеї, сказала що цим я нагадаю твоїм близьким про втрату ще раз… я погодився і не поїхав. А потім… я якось ішов по вулиці і почув: "Злато!". Озирнувся, маленька білява дівчинка бігла до своєї мами… в той момент я зрозумів, що дуже хочу доньку. І обов'язково назву її — Злата. Іннеса схопилася за цю ідею… Почала готуватися до весілля. Мій батько був проти цього шлюбу, матір — підтримувала, а мені було все одно, я марив донькою. Та потім трапилось дещо, що все поставило на свої місця… У старшої доньки мого батька, Лізи, виявили розшарування аорти. Потрібна була термінова операція. Я вирішив скасувати святкування, просто розписатися, а гроші віддати на лікування сестрі. Іннеса була проти. Вона хотіла шикарне весілля. В процесі сварок з'ясувалося, що шлюб її цікавив лише як помста колишньому. Дітей вона мати не може, бо перев'язала труби, а я — звичайна бездушна скотина, якій байдуже до її почуттів, що сестра мені не зовсім сестра, так, наполовину… От цього я їй не пробачив. Ліза дуже важлива для мене… Сестру прооперували, все добре, а батько сказав, що таким чином Бог врятував мене від помилки. Що Іннеса не була “тістечком”…