Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

— Тістечком?

— В нього є теорія, що для кожного приготована особлива людина, ідеальне тістечко, а Сатана весь час намагається підсунути сухар… тож, в мене теж було не зовсім добре… без тебе... і знаєш, я думаю, що твоїх шрамів можна або позбутися повністю, або зробити їх майже непомітними. Минулого року сестрі прибирали шрами після операції. Трохи боляче, але результат — неперевершений.

— Артуре, це дуже дорого.

— Я маю заощадження… а ще дві нирки, — він усміхнувся. На губах дівчини теж заграла усмішка.

— Ти — неможливий.

— А ти, нарешті, усміхнулася. Краще усмішка, ніж сльози.

Злата пригорнулася до його грудей. Незвичне і таке приємне відчуття чоловічого тіла. Відчуття захищеності і безпеки, спокою. Вона і не пам'ятала, коли востаннє їй було так добре, і чи було колись? Було. Дуже давно. Так спокійно було, коли була жива мама… і коли він обіймав її тоді в Маці… Саме він, Артур...

— Я не вірю, що зустріла тебе знову. Дивлюся на тебе, торкаюсь — і не вірю, — вона міцніше притулилася щокою до його грудей.

За ці чотири роки Злата трохи підросла. Якщо колись вона була йому ледь по груди, то тепер була трохи нижче плеча, але все одно маленька.

— Мені теж не віриться… — він притулив щоку до її маківки. — Коли Жека мені сказав, що ти померла — я не повірив спочатку. Я торочив, що це брехня і цього не може бути. Потім, якось прийшло розуміння того, що навряд чи бабуся буде вигадувати таке, щоб не пустити тебе в Італію… А потім я потрапив у лікарню і під знеболювальним думалося поганенько.

— Ти потрапив в лікарню? Чому? — вона підвела голову і поглянула йому в очі.

— Не дивився куди йду, і мене збила вантажівка.

— Який жах…

— Ні, це було моїм спасінням. Інакше я б збожеволів і наробив невідомо яких дурниць. В лікарні я був обмеженим у пересуванні і під дією ліків був більш-менш контрольованим. Бо без тебе мені зовсім не хотілося жити… — він повільно наблизився і торкнувся губами її губ. Злата здригнулася, але не відсторонилася. Артур поцілував її у нижню губу, потім — у верхню. Повернувшись до нижньої губи, обережно стис її губами, відчув, як Злата затремтіла.

Її відповіді на поцілунки були такі ніжні і обережні, що сіяли в ньому здогади про те, що вона ще ніколи і ні з ким не цілувалася. Це добре. І не треба поспішати. Він лише щойно знайшов її. Свою Злату. Своє “тістечко”.

На сходах почулися кроки, Артур перервав поцілунок, але не розімкнув обіймів. До зали зайшов його батько.