Читати книгу - "Проти долі, Ерін Кас "

Зранку погода підтримує наш задум відпочити на природі. Небо сліпить своєю блакиттю, а сонце зігріває теплом. Приймаю душ, випиваю каву, одягаю спортивний костюм й прямую до супермаркету. Він зовсім поряд з будинком, тому можна прогулятись пішки. Купую все необхідне й вже замариноване м’ясо, щоб не возитись з ним й не маринувати самому. Колись я любив це робити, а зараз все минуло. Немає часу і бажання. Та відпочинок на природі так і лишився найулюбленішим. Після одного випадку я терпіти не можу нічні клуби, алкогольні гулянки й застілля в ресторанах. А от прогулятись з друзями у лісі, посмажити м’ясо й поговорити у спокійній атмосфері — саме те, що потрібно.
Коли під’їжджаю до їхнього двору, вже бачу сумки біля забору й друга, що охороняє їх. Зупиняюсь й поспішаю на допомогу.

— Припахали охороняти? — усміхаюсь й тисну йому руку.

— Ти тільки подивись, скільки вона всього набрала, наче збирається там нас кинути, — буркає Антон, а я починаю сміятись.

— Маруся не зможе, надто добра в тебе дружина. Якщо тоді нас не прибила, то зараз теж пожаліє, — підхоплюю дві великі важкі сумки й завантажую в багажник автомобіля.

Антон сідає на переднє сидіння, а Машка, яка вискакує з двору ще з однією сумкою, вмощується на задньому. За веселими розмовами виїжджаємо за місто і ще хвилин двадцять шукаємо місце, яке сподобалось би Маші. Вивантажуємо всі наші речі й влаштовуємо ресторан на свіжому повітрі. Невеликий столик, розкладні стільці й мангал. Навіть намет маємо на випадок дощу. Машка хапає два кошики й тягне мене по гриби, а Тоха лишається на господарстві й починає палити багаття.

— Коханий, не сумуй. Ми скоро, — шле йому повітряний поцілунок.

— Не сумуй пупсику, — перекривляю її, від чого Антоха починає сміятись. Обожнюю нашу трійцю, таких надійних друзів ще потрібно пошукати. Моя підтримка у будь-якій ситуації.

— Як справи, Владиславе Сергійовичу? Подобається нова посада? — починає розмову Маруся.

— Чудово, Маріє Павлівно, — відповідаю в її манері. — Всім задоволений.

— Слухаються тебе підлеглі?

— Ти так говориш, наче вони діти, — починаю сміятись. — Вони виконують свою роботу, бо їм гарно за це платять. А я не вчитель, щоб мене слухались. На відміну від тебе.

— Ой, діти зараз некеровані. Не всі, але інколи забуваю як мене звати, поки з усіма знайду спільну мову. Хоча, в кожній роботі свої нюанси. Антон сидить до ночі за комп’ютером, зір посадив й нічого слухати не хоче, коли змушую надягати спеціальні окуляри.

— Як він? — знаю, що з Машею наодинці можна поговорити відверто.

— Нічого не змінилось. Слова лікаря не справдились, кульгає він так само, навіть більше. Мені нічого не говорить, але я все чудово бачу. Тебе рука не турбує? — звертає погляд на мою праву руку.

— Ні. Інколи ниє, але то пусте.

— Це добре. Він, знаєш як картає себе, що так халатно поставився до свого здоров’я? Операцію потрібно було робити одразу, а зараз ніхто не дає гарантій.

— Знаю, — буркаю, згадуючи наші з ним пригоди. — Сам такий. Досі картаю.

— А ти чому? Ти ж не був за кермом.

— Але нічого не зробив, щоб він не сідав.

— Ми всі нічого не зробили. Я психанула, Антон теж показав характер, а в тебе взагалі був складний період у житті, — замовкає на декілька хвилин, а я чудово розумію, який день вона згадує. — Нічого про неї не чув?

— Ні, і не хочу.

— Я теж не чула. Ніка говорила, що вона наче виїхала за кордон.

— Байдуже, — кидаю грубо. Не хочу взагалі згадувати той період життя.

— Твоя самотність не пов’язана з нею? — питає прямо, а я хмикаю.

— Ні, Марусю, не пов’язана. Все минуло ще тоді, немає що згадувати.

— То в чому тоді причина?

— А вона потрібна? Мені добре самому. Я живу так, як мені подобається, нікому нічого не винен й ні до кого не прив’язаний.

— То кохання ти тепер називаєш "прив’язаний"? — буркає й нахиляється, щоб зрізати гриби.

— Повір, без нього мені живеться набагато спокійніше.

— Угу, — чую недовірливе бурчання. — Але ж в тебе є хтось? Ну, ти розумієш… — затинається, бо забрела не в ту тему зі своєю цікавістю. — То чому з нами не познайомиш? — сприймає моє мовчання, як позитивну відповідь.

— Ти хочеш чесну відповідь? — зупиняюсь й дивлюсь у зацікавлені, по-дитячому, блакитні очі. — Бо нас влаштовує секс й відсутність зобов'язань. До того ж якщо з її боку це переросте у щось більше, ми одразу припинимо зв'язок.

— Зв’язок, — повторює засмучено. — Добряче ж Віка потріпала твоє серце, — говорить тихо, розвертається й починає брести далі.

А я хоч і намагаюсь уникнути спогадів, але нічого не виходить. Вся ця історія сталась в університеті, на п’ятому курсі. Коли ми вважали себе дорослими й готовими до самостійного життя. У мене була дівчина, Вікторія — наша з Антохою одногрупниця. Маша теж навчалась в нашому університеті на філологічному, вона молодша на два роки. У них з Тохою почався роман і зав’язалась міцна дружба з чотирьох осіб. Звісно, були й інші друзі та товариші, але непробивною була тільки наша четвірка.

Я був впевнений, що так буде завжди. Мав намір, після закінчення університету, запропонувати Вікторії жити разом й будував серйозні плани на майбутнє. Та все зруйнувалось в один з нічим непримітних вечорів. Восени… В той день, коли я вечеряв у друзів, було п’ять років з дня аварії, в яку ми з Тохою потрапили через згубну дію алкоголю.

Напередодні вони посварились з Машею і в клубі продовжили з’ясовувати стосунки. Тоха був на нервах й перебрав того вечора. Маша психувала й нервувала. Я й сам був якийсь нервовий, бо чекав на Віку, а вона все не приходила. На телефонні дзвінки не відповідала, тому я зібрався їхати до неї додому. Все трапилось, як в дурному серіалі для малоліток. Я вийшов з клубу, звернув на паркування й побачив, як моя дівчина цілується з іншим. І Тоха бачив, бо вискочив за мною. Він і втримав мене, щоб я не прибив того незнайомця і її заодно. Ось така історія кохання. Не дуже весела, скоріше навпаки.