Читати книгу - "Метист. Бандит для нареченої , Влада Калина"

Замок на дверях знову клацнув. Саша чекала коли вже бандит з'явиться. Бо він якось так підозріло зник… Будемо надіятися, що пішов не по пістолет. Хто його знає. Ще пристрелить і оком не кліпне.

Метист відчинив двері, і спокійно так увійшов. Він з такою любов'ю та вдячністю подивився на свою кохану, що Олександра відчула це і підійшла ближче. Вона помітила, як одна сльозинка котилася його щокою. Дивина та й годі. Хіба бандити плачуть?! 

- Що сталося? Ти плакав? - можливо він хворий і йому щось болить, всяке може бути. А чому ж йому ще плакати?

- Ні. В око щось потрапило, - доброта і турбота, яка йшла від цього незнайомця, змусила інакше поглянути на хлопця. Він змінився. Він… він став іншим. Дивився по-іншому. Але все ще мовчав. Його погляд, нерозуміння та радості, ці сильні руки, красива спина, до чортиків привабливий голос - все те, чого так не вистачало Петру. 

" Боже, що я роблю? " - думала дівчина підходячи ще ближче. 

Чомусь їй захотілося торкнутися його обличчя, витерти мокрий слід на щоці що залишила сльоза, і вона була впевнена в тому, що бандит дозволить. Він… точно дозволить торкнутися. Невже вона подобається цьому хлопцеві, так само як і він їй?!

Її груди впиралися йому в торс. Саша сама від себе такого не чекала, адже ще хвилин п'ять тому боялася його. Метист ніяк не міг підняти очей, і подивитися на наречену. Він продовжував стояти мовчки. Накачені груди то піднімались, то опускалися при диханні. Хлопець явно нервував. Олександа підняла руку й доторкнулася до його неголеної щоки. Це було так приємно, і так… звабливо. Їй захотілось висушити ту єдину сльозу дотиком своїх губ. Дівчина не знала чому він плакав, але… це було так мило. Бандит хотів казатися сильним і тому явно обманював, що щось в око потрапило але це не соромно - плакати… особливо коли тобі боляче.

Серце розривалося і летіло… прямісінько йому в руки. 

- Я… - Олександра замовкла. - Я щось не те сказала? Я… дурепа, так?... Я…

- Ти… дурепа, - посміхнувся. Він говорив тихо, майже шепотів. - Тільки дурепи можуть кохати стільки років на відстані, того, кого ніколи не побачать. - Метист взяв та поцілував її долоню. - Красива, закохана дурепа яка зводить мене з розуму.

- Ти руки мені цілуєш?... Боже…- було таке відчуття, що вони знайомі все життя. Що довго не бачилися і нарешті зустрілися. Ще десять хвилин тому Саша вважала Метиста невихованим грубіяном, а коли він торкнувся губами її долоні то зрозуміла, що Петро ніколи так не робив, хоч і був з заможної родини. Тож хто з цих двох хлопців не вихований грубіян - це питання.

- Я готовий і ноги тобі цілувати. Я теж… Теж дурень, - продовжував цілувати її руку до ліктя. - Я здається такий дурень. - Бандит обійняв її. Притис до себе так, що було чути, як б'ється його скажене серце. І здається воно не таке вже й погане. Дівчина вткнулась носом в його шию, заплющила очі і вдихнула його запах. Вона була не проти цих обіймів. Все змінилося за секунду і неначе земля з-під ніг тікала. Бандит став їй таким рідним. Олександра навіть забула, що була бранкою яку тримали невідомо в якій стороні лісу.

- Я так хочу поцілувати тебе але мабуть не варто, - відпустив її. Зробив крок назад. 

Чому не варто, адже Саша теж хотіла. Дуже! 

- Знову обізвеш слимаком, - вони обоє засміялися.

- Ні, - тихо ледь чутно відповіла дівчина, махала головою. - Не цього разу.

Метист великим пальцем провів по її губах. Такі рожеві, такі пухкі та спокусливі, так би і впитися в них поцілунком. Але… зараз не час для поцілунків. 

- Я хочу дещо сказати, - йому мабуть потрібно зізнатися, що це він той Олег. А потім, якщо дівчина все ще кохатиме його, якщо прийме такого яким він є, то обов'язково поцілує. І не тільки…

- Говори. Тепер твоя черга виговоритися. Я обіцяю, що вислухаю все до останнього слова.

- Серйозно?! Боже. Це не так легко, як я думав…

- Це точно. Розповідати незнайомим людям свої секрети не легко. Але ти спробуй. 

- Добре, - Метист дивився в її смарагдові очі які світилися добротою і розумінням. Ця багатійка була явно не така, якою здавалася на перший погляд. - Я… Як тебе звати?

- Олександра, а тебе?

- Мене? - це він і намагався сказати - своє ім'я.

- Мене звати…

- Що це за звуки?! - Саша почула якийсь звук. Обернулась. Неначе автомобіль приїхав.

- О чорт! - бандит змінився на обличчі. Ніжність відразу змінилася на жах і тривогу. - Хлопці приїхали, - почувши шум автомобіля, що під'їхав, Метист не на жарт злякався. Ох, як же вони не вчасно! Бандит взяв за руку наречену і потягнув за собою. - Ходімо!

- Куди?!

- Будемо тікати через інший хід. 

- Як це тікати?! - здивувалася дівчина. Невже він дозволить от так просто їй втекти?

- Не має часу на балачки, - штовхнув у двері. Він здогадувався, що бандюки повернулися явно в нетверезому стані, тож не міг дозволити, що Олександра потрапила до рук цих неадекватних покидьків. Тільки не вона. Тільки не ЙОГО Олександра.

- Ти так і не сказав як тебе звати.

- Можеш називати мене... Метист, - він все ж таки не зважився на правду, хоча дуже хотів сказати: " Можеш називати мене Олег. Мицкевич Олег… ТВІЙ Олег"!

Автомобіль стояв у лісі схований під зламаними гілками дерев. Метист накидав їх наверх, зробивши здоровенну кучу. Два дні тому йшов дощ і дорогу розмило. Та не просто розмило, а грязюки було стільки, що й трактор не проїхав би. Олександра йшла вже з останніх сил. Вона раз у раз спотикалася об розкидане гілля навколо. Сильний вітер із дощем, тут добре розважилися. 

Якби Метист викрав автомобіль Маза, то вони з Олександрою не лазили б лісом. Були б вже з дівкою вдома, і вона була б у безпеці. Але в цьому випадку, на старому пошарпаному автомобілі Мухи, якому навіть було ліньки помити його, далеко не заїдеш. Ця іржава тарантайка загрузла в першій же калюжі. Метист вже й пожалів, що два дні назад віддав свій позашляховик на ремонт.

- Давай я тобі допоможу, - Метист побачив, що дівчина дуже втомилася. Її весільна сукня, знизу до колін, була вся в бруді. Вона кілька разів ще падала, так що руки, і обличчя теж все забруднилося. Хлопець підхопив її за талію, щоб вона вкотре не вивалялася в багнюці. Олександра ойкнула від несподіванки. Але не відбивалися, вона не мала ні сил на це, ні бажання.