Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли я був із Сіммоном, було не так кепсько. Його присутність приємно відвертала увагу. Зате на самоті, у своїй кімнатці на горищі в Анкера, я залишився безпорадним перед своєю пам’яттю. Мій розум неначе прагнув розібрати й вивчити все гостре й болюче, що я коли-небудь бачив.
Здавалося б, найгірші мої спогади — про вбивство моєї трупи. Про те, як я повернувся до табору й побачив, як усе палає. Неприродні обриси тіл батьків у тьмяних сутінках. Запах обпаленої парусини, крові й підпаленого волосся. Спогади про тих, хто їх убив. Про чандріян. Про чоловіка, що говорив до мене, всміхаючись на весь рот. Про Попела.
Це були погані спогади, та я роками так часто витягав і перебирав їх, що в них практично не залишилося гострих граней. Я пам’ятав тональність і тембр голосу Галіакса так само чітко, як тональність і тембр голосу свого батька. Міг із легкістю пригадати лице Попела. Його ідеальні усміхнені зуби. Його біле кучеряве волосся. Його очі, чорні, наче краплинки чорнила. Його сповнений зимового холоду голос, що промовляв: «Чиїсь батьки співали дуже поганих пісень».
Здавалося б, ці спогади — найгірші. Але це не так.
Ні. Найгіршими були спогади про мої юні роки. Про повільну їзду та підскакування у фургоні, про те, як мій батько неміцно тримався за повіддя. Про його сильні руки на моїх плечах, поки він показував мені, як стояти на сцені, щоб моє тіло казало «гордість», «сум» чи «сором’язливість». Як його пальці пересували мої на струнах лютні.
Як мати розчісувала мені волосся. Як її руки обіймали мене. Як моя голова ідеально вмощувалася між її плечем і шиєю. Як я сидів, скрутившись у неї на колінах біля вогню вночі, сонний, щасливий і в безпеці.
Ці спогади були найгіршими. Безцінними й бездоганними. Гострими, наче купа битого скла в роті. Я лежав у ліжку, стиснувшись у тремтливий вузол, не в змозі ні спати, ні замислитися про інше, не в змозі завадити собі згадувати. Знов. І знов. І знов.
А тоді пролунав негучний стукіт у моє вікно. Звук був такий тихий, що я не помічав його, доки він не затих. А тоді я почув, як позаду мене відчиняється вікно.
— Квоуте! — тихо озвалась Арі.
Я зціпив зуби, щоб не схлипнути, й постарався застигнути в надії, що вона подумає, ніби я сплю, й піде.
— Квоуте! — покликала вона знов. — Я принесла тобі… — на мить запала тиша, а тоді Арі сказала: — Ой.
Я почув у себе за спиною тихий звук. Місячне сяйво відкинуло на стіну крихітну тінь Арі, що пролізла у вікно. Я відчув, як посунулося ліжко: вона вмостилася на ньому.
Маленька холодна ручка легенько торкнулася мого обличчя збоку.
— Усе гаразд, — тихо сказала Арі. — Ходи сюди.
Я тихо заплакав, а вона лагідно розплутала тугий вузол, у який мене скрутило, і врешті моя голова лягла їй на коліна. Арі забурмотіла, прибираючи волосся з мого чола. Її руки холодили моє розпашіле лице.
— Я знаю, — сумовито промовила вона. — Часом стає зле, так?
Арі лагідно погладила мене по волоссю, а я від цього лише заплакав дужче. Не міг згадати, коли мене востаннє хтось торкався з любов’ю.
— Я знаю, — мовила вона. — У тебе камінь у серці, і бувають дні, коли він такий важкий, що з цим нічого не вдієш. Але ти не конче маєш терпіти це сам. Треба було прийти до мене. Я розумію.
Моє тіло стиснулось, і в роті раптом знову виник сливовий присмак.
— Я сумую за нею, — проказав я, ще не усвідомлюючи, що говорю. А тоді прикусив язика, доки не бовкнув чогось іще. Зціпив зуби й несамовито затрусив головою, наче кінь, якому заважають повіддя.
— Можеш сказати, — лагідно промовила Арі.
Я затрусився знову, відчув сливовий присмак, і раптом слова полилися з мене.
— Вона казала, що я почав співати раніше, ніж говорити. Вона казала, що мала звичку мугикати, тримаючи мене на руках, коли я був зовсім малий. Нічого схожого на пісню. Низхідна терція, та й усе. Просто заспокійливий звук. А тоді якось водила мене табором і почула, як я повторюю за нею. На дві октави вище. Тихесенька, тоненька терція. Вона казала, що то була моя перша пісня. Ми співали її по черзі одне одному. Роками.
Я захлинувся і зціпив зуби.
— Можеш сказати, — тихо озвалась Арі. — Можеш спокійно це сказати.
— Я більше ніколи її не побачу, — видушив із себе я. А тоді заплакав по-справжньому.
— Нічого, — тихо сказала Арі. — Я тут. Ти в безпеці.
Розділ восьмий. Запитання
Наступні кілька днів не вийшли ні приємними, ні продуктивними.
Фелі випав вступний іспит у самому кінці витка, тож я спробував гарно скористатися додатковим часом. Постарався поробити деталі у Промислі, та швидко повернувся до себе в кімнату, коли розплакався посеред надписування теплової воронки. Я не просто був нездатен утримати нормальний алар. Мені аж ніяк не було потрібно, щоб люди подумали, ніби я зламався під дією вступного стресу.
Того ж вечора, коли я спробував проповзти крізь вузький тунель до Архівів, мій рот наповнився сливовим присмаком, а сам я сповнився бездумного страху перед цим темним замкненим простором. На щастя, я подолав усього десяток футів, але все одно мало не заробив струс мозку, силкуючись вилізти з тунелю задом наперед, а долоні обдер під час панічного совання по каменю.
Тож наступні два дні я вдавав із себе хворого й не покидав своєї крихітної кімнатки. Грав на лютні, спав уривками й похмуро думав про Емброуза.
***
Коли я спустився, Анкер займався прибиранням.
— Тобі вже краще? — запитав він.
— Трохи, — промовив я.
Напередодні сливове відлуння виникало всього двічі, та й то дуже ненадовго. Ще краще було те, що я зумів проспати всю ніч. Скидалося на те, що найгірше я пережив.
— Голодний?
Я мотнув головою.
— Сьогодні вступ.
Анкер нахмурився.
— Тоді треба щось з’їсти. Яблуко, — він заметушився за шинквасом, а тоді виніс глиняний кухоль і важкий глек. — І молока випий. Я мушу використати його, доки не скисло. Клятий безлідник кілька днів тому почав здихати. Та штука стала мені у три таланти. Я знав, шо не треба марнувати на неї гроші, коли тут такий дешевий лід.
Я перехилився через шинквас і поглянув на довгий дерев’яний ящик, захований поміж кухлів та пляшок.
— Я міг би поглянути на нього для тебе, — запропонував я.
Анкер здійняв брову.
— Можеш щось із ним зробити?
— Можу поглянути, — повторив я. — Може, там щось простеньке, і я здатен це полагодити.
Анкер знизав плечима.
— Більше його вже не зламати, — обтер руки об фартух і жестом покликав мене за шинквас. — Поки дивитимешся, я зроблю тобі кілька яєць. Їх теж треба використати, — відкрив довгий ящик, дістав пригорщу яєць, а тоді повернувся на кухню.
Я зайшов за ріг шинкваса та став на коліна, щоб поглянути на безлідник. То був оздоблений камінням ящик завбільшки з невелику дорожню скриню. Поза Університетом
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.
