Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Це був максимально простий витвір рукотворства. Жодної рухомої деталі — просто дві пласкі бляшані смуги, вкриті сиґалдрією, що переносила тепло з одного кінця металевої смуги до іншого. Насправді це був усього-на-всього повільний, неефективний тепловий сифон.

Я присів і поклав пальці на бляшані смуги. Права була тепла — отже, внутрішня половина мала бути відповідно холодною. Проте смуга ліворуч мала кімнатну температуру. Я ви­тягнув шию, щоб поглянути на сиґалдрію, й зауважив у блясі глибоку подряпину, що перекреслювала дві руни.

Цим усе й пояснювалося. Витвір сиґалдрії багато в чому схожий на речення. Приберіть кілька слів — і воно просто стане безглуздим. Мушу сказати, що воно стає безглуздим зазвичай. Іноді пошкоджений витвір сиґалдрії може діяти по-справжньому неприємно. Я насуплено поглянув на бляшану смугу. Рукотворство там було недбале. Руни мали бути зі внутрішнього боку смуги — там, де їх не можна було б пошкодити.

Я попорпався за шинквасом, доки не знайшов у віддаленій частині шухляди забутий молоток для льоду, а тоді обережно вбив дві пошкоджені руни у м’яку поверхню бляхи. Відтак зосередився і знову витиснув їх кінчиком ножа для фруктів на товстій металевій смузі.

Із кухні вийшов Анкер із цілою тарілкою яєць і помідорів.

— Тепер має працювати, — оголосив я.

Почав їсти лише з увічливості, а тоді збагнув, що дійсно ­голодний.

Анкер оглянув ящик і підняв кришку.

— Отак просто?

— Так само як з усім іншим, — відповів я з наполовину напханим ротом. — Просто, якщо ви розумієте, що робите. Він має працювати. Дайте безліднику один день — і побачите, чи справді він охолоджується.

Я доїв тарілку яєць і випив молоко так швидко, як тільки міг це зробити, не здаючись неґречним.

— Сьогодні мені треба буде взяти гроші, що набігли за випивку, — зауважив я. — Цього семестру оплатити навчання ­буде складно.

Анкер кивнув і зазирнув у невелику книгу, яку тримав під шинквасом. Порахував увесь ґрейсдельський мед, який я буцімто пив останні два місяці. Відтак він дістав гаманець, відрахував і поклав на стіл десять мідних йотів. Цілий талант — удвічі більше, ніж я очікував. Я спантеличено поглянув на чоловіка.

— Котрийсь із Кілвінових хлопців узяв би з мене не менш як пів таланта, якби прийшов полагодити цю штуку, — пояснив Анкер, копнувши безлідник.

— Я не можу бути певним…

Він замахав рукою, змушуючи мене мовчати.

— Якщо його не полагоджено, я вирахую це з твоєї платні за наступний місяць, — заявив. — Або за допомогою нього змушу тебе грати ще й увечері у відбирок, — Анкер усміхнувся. — Я вважаю це інвестицією.

Я прибрав гроші до гаманця: «Чотири таланти».

***

Прямуючи до Промислу, щоб побачити, чи не було нарешті продано мої лампи, я помітив, як подвір’я перетинає людина зі знайомим обличчям, убрана в темні шати майстра.

— Майстре Елодін! — гукнув я, побачивши, як той наближається до бічних дверей Зали Майстрів. Це була одна з небагатьох будівель, у яких я ще проводив небагато часу, бо там не було майже нічого, крім житла для майстрів та місцевих ґілерів і гостьових кімнат для прибулих арканістів.

Почувши своє ім’я, він обернувся. А тоді, побачивши, як я мчу до нього, закотив очі та знову повернувся до дверей.

— Майстре Елодін! — озвався я, трохи засапаний. — Можна швидко дещо у вас запитати?

— Із погляду статистики це доволі ймовірно, — сказав він і відімкнув двері яскравим латунним ключем.

— То вас можна запитати?

— Сумніваюся, що тебе зупинила б хоч якась сила, відома людству.

Він розчахнув двері й попрямував усередину.

Мене не запрошували, та я все ж прослизнув усередину, за ним. Елодіна було важко відстежити, і я боявся, що, не скориставшись отим шансом, можу зустріти його знову лише за виток.

Я пройшов слідом за ним крізь вузький кам’яний коридор.

— До мене дійшла чутка, буцімто ви збираєте групу студентів для вивчення іменування, — сторожко розпочав я.

— Це не запитання, — сказав Елодін, підіймаючись довгими вузькими сходами.

Я притлумив сильне бажання огризнутися на нього й натомість глибоко вдихнув.

— Чи правда, що ви викладаєте таку дисципліну?

— Так.

— Ви планували взяти до себе й мене?

Елодін зупинився на сходах і повернувся до мене. Темна мантія майстра йому якось не личила. Волосся в нього було скуйовджене, а лице — занадто молоде, майже хлоп’яче.

Він на одну довгу хвилину витріщився на мене. Зміряв поглядом, наче я був конем, а він думав, чи не поставити на мене, або я був половиною яловичої туші, а він думав, чи не продати мене на вагу.

Але то було дрібницею порівняно з тим, як він зазирнув мені в очі. Якусь мить це просто бентежило. А тоді мені мало не здалося, ніби світло на сходах пригасло. Або ж мене раптом заштовхнули глибоко під воду й тиск заважає мені повноцінно вдихнути.

— А щоб тебе, недоумку! — почув я знайомий голос, який неначе долинав десь іздалеку. — Якщо знову ціпенієш, то май совість — роби це в Гавані й позбав нас необхідності везти туди твою заляпану піною тушу. Або просто посунься.

Елодін відвів погляд від мене, і раптом усе знову стало ­ясним і чистим. Я насилу стримався, щоб не набрати повні легені повітря.

Сходами гучно зійшов майстер Гемм, який грубо відштовх­нув Елодіна вбік. Побачивши мене, він пирхнув.

— Ну звісно. Тут ще й недонедоумок. Можна порекомендувати тобі книжку? Прекрасне чтиво, під назвою «Коридори, їхня форма та функції: посібник для розумово неповноцінних».

Він гнівно зиркнув на мене, а коли я не став одразу відскакувати, неприємно всміхнувся.

— Ах, але ж тобі досі заборонено вхід до Архівів, чи не так? Мені домовитися про донесення відповідної інформації до тебе у формі, більш підхожій для таких, як ти? Можливо, комічної п’єси чи якоїсь лялькової вистави?

Я відступив убік, а Гемм промчав повз мене, бурмочучи собі під носа. Елодін уп’явся лютим поглядом у широку спину другого майстра. Лише тоді, коли Гемм завернув за ріг, Елодін знову зосередився на мені.

Він зітхнув.

— Можливо, було б краще, якби ти, ре’ларе Квоуте, займався іншими науками. Дал плекає симпатію до тебе, та й Кілвін теж. Із ними ти, схоже, добре просуваєшся вперед.

— Але ж, пане, — заговорив я, стараючись не виказувати голо­сом розпачу, — саме ви підтримали моє підвищення до ре’лара.

Він повернувся і знову почав підійматися сходами.

— Тоді ти маєш цінувати мої мудрі поради, хіба ні?

— Але якщо ви навчаєте інших студентів, то чому не мене?

— Тому що ти надто завзятий, щоб виявити належну терп­лячість, — легковажно заявив він. — Занадто гордий, щоб слухати як годиться. І однозначно занадто розумний. Це гірше за все.

— Деякі майстри віддають перевагу розумним студентам, — пробурмотів я, коли ми вийшли в широкий коридор.

— Так, — погодився Елодін. — Дал, Кілвін, Арвіл полюбляють розумних студентів. Іди навчайся в когось із них. Це суттєво полегшить життя нам обом.

—