Читати книгу - "Поклик племені, Маріо Варгас Льоса"

воно є, по-перше, приреченою на провал спробою економічного контролю суспільства, а по-друге — процесом, який неминуче веде до зникнення свобод і встановлення диктатури, позначена глибокою прозорливістю. Незвична своєю радикальністю, вона логічно випливає з його невіри у великі раціональні побудови, що мають на меті трансформацію суспільства, і з його захисту «спонтанних порядків», як-от вільного ринку і режиму конкуренції, які, на його думку, привели в рух процес модернізації Заходу.

Гаєк дуже проникливо підмічає, як у західних демократіях ідея економічного планування прокладала собі шлях, і при цьому ті, хто нею надихнувся, не розуміли, що її політичні наслідки рано чи пізно виллються в урізання свобод у всіх сферах: не лише економічній, а й політичній, культурній, особистій. Тому ця книжка адресована «соціалістам усіх партій», тобто тим, хто, вважаючи себе антагоністами соціалістів, приймають інтервенціоністську економічну політику, яка рано чи пізно може зруйнувати демократію. Як приклад Гаєк наводить випадок Г. Дж. Веллса, який заявляв про себе як про рішучого оборонця економічного планування і водночас писав книжку на захист людських прав: «Особистим правам, які містер Веллс сподівається врятувати, — застерігає Гаєк, — неминуче ставатиме на заваді планування, якого він прагне». Протилежним прикладом є випадок Макса Істмана, колишнього апологета комунізму та СРСР, який, відвідавши цю країну і побачивши різницю між колективістською утопією і реальністю, зрозумів, що «приватна власність» дала людині «свободу і рівність, яку Маркс сподівався зробити безмежною, ліквідувавши цю інституцію».

До тез Гаєка треба зробити деякі уточнення. Правова держава, яку він обстоює, послуговуючись обґрунтованими доводами, є легкою формою планування, бо спрямовує суспільну та економічну діяльність у конкретному напрямі і встановлює для неї певні межі. Такий тип планування — законність — є необхідним, ясна річ, за умови, що поважатиметься приватна власність, вільна конкуренція і зведеться до мінімуму державне втручання, необхідне для забезпечення безпеки громадян і їх мирного співіснування. Цей «необхідний мінімум» у різних країнах і в різні епохи різниться.

Тема, яку Гаєк не піднімає ні в цьому, ні в жодному іншому зі своїх есеїв, принаймні з тією серйозністю, якої це питання набуло в наші дні, є корупція. Йдеться про одне з явищ, які найбільше ослаблюють правову державу і загалом функціонування демократії; а також, ясна річ, вільний ринок. Надмірне зростання держави, без сумніву, сприяє корупції, однак у наші дні основна причина, через яку вона набула такого розмаху — і це характерно для розвинутих країн і тих, що розвиваються, демократичних чи авторитарних, — то крах моральних цінностей, базованих на релігії чи світських, які в минулому зміцнювали законність, а нині є такими слабкими і куцими, що замість того, аби стримувати корупцію, схиляють до порушення законів через захланність. Остання фінансова криза, яка потрясла Сполучені Штати та Європу у 2008 році, значною мірою є наслідком цього прагнення наживи, яка підштовхнула банки та підприємства до грубих порушень закону. Перші прискорили колапс економік, другі розвалилися і їх треба було рятувати за кошт держави, тобто за гроші їхніх жертв. Що завдало колосального удару капіталізмові та ринковій економіці і повернуло трохи життєвої сили колективізму, який, здавалося, конав. Саме тому варто нагадати давню ідею основоположників ліберального мислення, наприклад, Адама Сміта, що без міцних моральних засад лібералізм не працює.

Як у «Шляху до рабства», так і в інших своїх есеях, Гаєк вживає слово «соціалізм» у значенні, яке можна сплутати зі значенням слова «комунізм»: поняття, що означає колективізм, економічний дирижизм чи планування, зникнення свобод і політичного плюралізму, тоталітаризм. Чому він ніколи не проводив різницю між отим марксистсько-ленінським соціалізмом і демократичним соціалізмом, який, в числі інших, практикували англійські лейбористи? І який він міг бачити зблизька, оскільки багато років жив в Англії, де якраз і написав цю книжку в роки Другої світової війни.

Причина цього проста і пояснена в книжці «Шлях до рабства». Гаєк вважав — і це одна з його великих помилок, — що розрізнення між тоталітарним і демократичним соціалізмом є ілюзією, чимось тимчасовим і позірним, що на практиці поступово згладиться на користь першого. На його думку, будь-який соціалізм, запустивши планову економіку, покінчивши з конкуренцією і приватною власністю, автоматично впроваджує механізм, який рано чи пізно ліквідує політичний плюралізм і свободи, хочуть цього планувальники чи ні.

Чи помилковим було таке його судження? Якщо уряд кладе край конкуренції в царині економіки і не допускає і цій сфері іншої альтернативи, то рано чи пізно йому доведеться вдатися до примусу, насадити свою політику попри критику, якої вона може заслуговувати, як це сталося в Радянському Союзі. Сумнівів у цьому бути не може. Але Гаєк не взяв до уваги те, що значний прошарок соціалістів — саме ті, хто хотіли зберегти свободи і тому дистанціювалися від комуністів — відмовився від економічного планування і вирішив дотримуватись правил ринку, конкуренції, поважати приватну власність, намагаючись добитися рівності радше через перерозподіл, фіскальні заходи і такі інституції соціального спрямування як медичне страхування і субсидії. Так зробили шведські соціалісти і загалом європейські соціал-демократичні партії. Бо й справді, у багатьох західних країнах цей демократичний соціалізм саме такий, бо вже не є соціалізмом у традиційному значенні цього слова і є значно ближчим до лібералізму, ніж до марксизму. Однак те, що Гаєк на це не вказує і безжально критикує за планування всіх соціалістів без розбору, може створити про нього помилкове враження як про фанатика, яким він насправді ніколи не був.

Книжка «Гаєк про Гаєка» (1994) чудово демонструє розмаїття існуючих думок щодо економічних тем серед самих лібералів. І пояснює, чому ця доктрина є несумісною з будь-яким догматизмом і сектантством.

Панує ідея, що Гаєк, Мізес і Фрідман є трьома ліберальними економістами, і без сумніву, вони ними є. Та це означає лише те, що знайшлося більше речей, які їх об’єднують, аніж роз’єднують. Але їхні розходження теж важливі, і саме Гаєк унаочнив їх із характерною для нього і часом страхітливою відвертістю.

Він дуже захоплювався Людвіґом фон Мізесом (1881-1973), з яким замолоду працював у Відні, невдовзі після того, як одержав диплом. Як я вже згадував, він каже про Мізеса, що той «ймовірно, є людиною, від якої я найбільше навчився», попри те, що Мізес ніколи не був його викладачем. У 1921 році Мізес дав йому рекомендацію на посаду в австрійському уряді, і наступні вісім років вони були дуже близькими. Гаєк визнає, що Мізес покладав на нього обов’язки, які мав би доручати більш досвідченим людям, ніж він. Крім того, Гаєк відвідував знаменитий семінар (Privatseminar), який Мізес із 1920 року двічі на місяць проводив у власному віденському