Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

— Ми ж навіть не знаємо, чи справді це не його пістолет. Він просто сказав, що не його.

— Так.

— Він не сказав, ні чий це пістолет, ні чи стріляв він сам. Він навіть не сказав тобі, що не стріляв. Він просто сказав, що це не його пістолет.

— Так.

— І твій дядько у себе в кабінеті сказав, що відповів би так само на його місці — сказав би те, що міг, от і все, що він міг би сказати.

Він не відповів. Це не було питанням. Вона й не давала йому часу відповісти.

— Гаразд, — мовила вона. — Ну що тоді? Чи треба з’ясувати, чи його це був пістолет, чи не його… з’ясувати, що саме він мав на увазі? Поїхати туди — і що?

Він сказав їй, так само неприкрашено, як до того — Алеку Сендеру, чітко і лаконічно:

— Поглянути на нього, — навіть не зупинившись подумати, що йому слід було передбачити її поведінку — співрозмовниця має щонайменше ахнути. — Вирядитися туди, викопати його і відвезти до міста, де той, хто знається на дірках од куль, може оглянути дірку в ньому…

— Так, — промовила міс Гебершем. — Звісно. Певна річ, він і не міг сказати це твоєму дядьку. Він — негр, а твій дядько — чоловік, — і зараз міс Гебершем, у свою чергу, повторює та перефразовує те ж саме, і він подумав, що це насправді не вада, не вбогість і не мізерія лексикону; по-перше, причини цьому — свідоме насильницьке знищення людського існування, стирання роду людського зі світу, і життя саме по собі таке просте, таке завершене, що словоблуддя, яке оплітає все довкруж, замикає його, огортає, наче коконом, і робить таким недоторканним літопис людства, що й треба бути простим і неускладненим, повторюваним, навіть майже одноманітним; а по-друге, у ширшому розумінні, натякаючи, кидаючи певну тінь, те, що перефразувала міс Гебершем, було простою істиною, навіть не фактом, і не треба тут було різноманіття та неповторності, аби висловити це, бо правда — універсальна, вона й має бути загальною, щоб бути правдою, і тут треба просто діяти, щоб зберегти таку дрібку, як земна куля, і тому слід знати правду: усе, що вони можуть зробити, — це просто зробити паузу, просто зупинитися, просто чекати:

— Лукас знав, що на це погодиться дитина або стара жінка, як я: таких не цікавлять вірогідність чи докази. А чоловіки, як твій дядько чи містер Гемптон, уже так довго чоловіки, такі заклопотані, надто довго… Так? — сказала вона. — Відвезти його до міста, де є ті, хто можуть оглянути кульові отвори. І, припустімо, огляне той дірку та впізнає, що це від пістолета Лукаса?

Але він не відповів, ні звуку, та вона й не чекала, а повернулася, знову звертаючись до нього:

— Нам треба кирку і лопату. У мене у машині є ліхтарик…

— Нам? — спитав він.

Вона зупинилася та сказала майже терпляче:

— Це за п’ятнадцять миль звідси…

— Десять, — виправив він.

— …а могила у шість футів завглибшки. Зараз уже по восьмій, а у тебе часу, може, тільки до півночі, щоб повернутися до міста… — і щось ще, але він навіть не чув того. Він навіть не слухав. Те ж саме він казав Лукасу п’ятнадцять хвилин тому, але тільки зараз усвідомив, що сказав. Тільки після того, як це сказав інший, він осягнув не просто весь жах свого наміру, а зашкарублу, громіздку, неможливу фізичну безкраїсть того, з чим зіткнувся; він сказав спокійно, з безнадійно-неприборканим подивом:

— Напевно, ми не зможемо зробити цього.

— Ні, — мовила міс Гебершем.

— Е-е? Мем? — озвався він. — Що ви сказали?

— Я сказала, що у тебе навіть немає машини.

— Ми вирішили їхати верхи.

Тепер вона спитала:

— Ми?

— Я і Алек Сендер.

— Тоді ми будемо втрьох, — відповіла вона. — Бери кирку і лопату. А то у будинку здивуються, чому не почули, як я від’їжджаю. — Вона розвернулася.

— Так, м’[23], — озвався він. — Виїжджайте провулком до воріт на пасовисько. Ми вас там зустрінемо.

Більше він не чекав. Лізучи через паркан, він почув гуркіт вантажівки; зараз йому було видно білу зірочку на чолі Здорованя у чорному зяянні стайні; наближаючись, побачив, що Алек Сендер уже затягував попругу та закріплював ремінь вузди. Він одстебнув мотузку з кільця ще до того, як згадав, а потім пригадав і зав’язав її, розмотав кінці мотузка та розплів вузол в іншому кільці біля стіни, накинув зашморг з віжками на голову Здорованю, вивів коня з передпокою стайні та осідлав.

— Ось, — промовив Алек Сендер, несучи кирку і лопату, але Здоровань уже почав тупцювати, ще не побачивши кладі, як завжди робив, побачивши навіть лозину з плоту, — і він різко відсмикнув коня за віжки, а Алек Сендер скомандував: — Стояти! — і дзвінко ляснув мерина по крупу, передаючи кирку та лопату, і він перекинув їх через луку сідла, встигнувши ще секунду стримувати Здорованя — достатньо, щоб звільнити ногу зі стремена та допомогти Алеку Сендеру залізти, і тут Здоровань метнувся, хвицаючись, майже ладний скинути вершника, коли Алек Сендер схопився, а кінь намагався втекти, доки інший не втримав його з одного боку — кирка з лопатою підстрибували у сідлі, — та погнав коня пасовиськом до воріт.

— Дай мені ці трикляті лопати і кирки, — сказав Алек Сендер. — Ліхтарика захопив?

— Тебе це обходить? — озвався він. Алек Сендер, вигнувшись, витягнув вільну руку, прийняв кирку і лопату; знову на секунду Здоровань міг їх побачити, але цього разу обидві його вільні руки схопилися за гнуздечку і втримали коня.

— Ти ж нікуди не збираєшся, аби ліхтарика брати. Ти ж це щойно сказав.

Вони вже майже досягли воріт. Він уже розрізняв темну пляму пригальмованої вантажівки на тлі блідої дороги за ворітьми; тобто він запевняв себе, що може розрізнити, бо знав про цю машину. Однак Алек Сендер її точно помітив: він, здавалося, бачить у мороці майже як звір. Руки в Алека Сендера були зайняті, бо він тримав кирку і лопату, але раптом, звільнивши руку, схопив коня за вузду та смикнув, рвонув Здорованя, майже поставивши його дибки, і прошепотів з присвистом:

— Що це?

— Це пікап міс Юніс Гебершем, — відповів він. — Вона поїде з нами. Відпусти його, ти ж його спутав! — скручуючи віжки, приймаючи їх від Алека Сендера, який одразу відпустив, кажучи:

— Вона їх візьме до вантажівки, — навіть не скинув кирку і лопату, але пожбурив їх, і вони брязнули, грюкнули об ворота, і сам сповз, причому вчасно, бо тепер Здоровань