Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

те, чому розлючена жінка з такою пристрастю пожбурила її від себе. Як і можна було очікувати, останнє перемогло, та він все одно з якоюсь нехіттю взяв ту кульку, розгорнув її та поклав папірець на стіл. Перед ним лежав брудний аркуш паперу, скоріш за все вирваний з якогось дешевого зошита, де посередині було кілька рядків, виведених нерівним і геть нерозбірливим почерком. Селісбері нахилився і, глибоко вдихнувши, якусь мить напружено вдивлявся у літери, а тоді відкинувся на спинку свого крісла і, неуважливим поглядом дивлячись перед себе, вибухнув таким гучним і довгим реготом, що дитина його хазяйки, яка жила поверхом нижче, прокинулася зі сну, відгукнувшись на його веселощі переляканим плачем. Та він знову й знову заливався сміхом, а тоді взяв до рук папірець й вдруге прочитав те, що здалося йому безглуздою нісенітницею:

«К. довелося поїхати до Парижа навідати своїх друзів. Треверс Хендел С. Один раз — навколо трави, двічі — навколо дівчини-краси, тричі — навколо дерева клена».

Зім'явши папірець, достоту як та розлючена жінка, Селісбері прицілився пожбурити ним у камін. Однак раптом передумав, недбало кинув його в шухляду письмового стола і знову засміявся. Його обурила абсурдність тієї записки, і йому стало соромно за власні нетерпеливі очікування, як людині, що, читаючи в газеті гучні заголовки в розділі з оголошеннями про розшук зниклої рідні, не знаходить там нічого, крім реклами та банальностей. Він підійшов до вікна і почав роздивлятися неквапливе ранкове життя свого кварталу: покоївок, що миють сходи в неохайних ситцевих сукнях, торговця рибою та м'ясника за їхніми прилавками, крамарів, що вже стояли у дверях своїх невеличких лавок, сумно схиливши голови через брак покупців та ентузіазму. Блакитний серпанок удалині надавав панорамі нотки пишності, але загалом вигляд вулиці був доволі гнітючим і зацікавив би хіба що того, хто вивчає життя Лондона і бачить у кожній його грані щось виняткове й надзвичайне. Селісбері з огидою відвернувся від вікна і вмостився у м'якому кріслі, оббитому яскраво-зеленою тканиною і оздобленому жовтим позументом — гордістю та привабою його помешкання. У ньому він поринав у своє улюблене ранкове заняття — читав черговий роман про розваги й кохання, насправді зовсім кепський, наче написаний у співавторстві конюха і студентки коледжу. За звичних обставин Селісбері захоплено читав би до обіду, однак цього ранку він неспокійно вовтузився у кріслі, не в змозі зосередитися на книжці, яку то брав до рук, то знову відкладав убік, гніваючись на себе і проклинаючи все навколо.

Йому засіли в голові ті віршовані рядки з аркуша паперу, знайденого в арковому проході, і хай би що він робив, увесь час подумки повторював: «Один раз — навколо трави, двічі — навколо дівчини-краси, тричі — навколо дерева клена». Цей наспів став для нього просто нестерпним, мов якась безглузда пісенька з вар'єте, яку безперестанку мугикаєш, а потім ще півроку чуєш її у виконанні вуличних хлопчаків, що мають її за безпрограшний варіант заробити сяку-таку копійчину. Намагаючись утекти від свого ворога, він вийшов надвір, щоб загубитись у людському шумовинні й гуркоті екіпажів, та незабаром мимохіть звернув убік, крокуючи якоюсь безлюдною вулицею, марно ламаючи голову над значенням нісенітних слів. Яким було його полегшення, коли настав четвер і він згадав, що цього дня мав навідати Дайсона. Непереконливі фантазії самозваного письменника здавалися йому забавними порівняно з тим надокучливим віршиком, що завів його у лабіринт думок, з якого він ніяк не міг вибратися. Дайсон жив на найтихішій з тихих вулиць, що вели зі Стренду вниз до річки, і коли, піднявшись вузькими сходами, Селісбері опинився в помешканні свого приятеля, то побачив, що його дядько був насправді дуже щедрим. Підлога світилася й виблискувала всіма барвами сходу; килим, яким вона була встелена, Дайсон назвав «заходом сонця уві сні»; світло ліхтарів, що розсіювало сутінки лондонських вулиць, не проникало крізь вигадливі фіранки, що де-не-де виблискували золотими нитками. На поличках дубової шафи стояли глечики й тарілки зі старовинної французької порцеляни, а чорно-білі гравюри, яких не знайдеш на Геймаркеті чи на Бонд-стріт, виглядали дуже вишукано на тлі розкішного японського пергаменту. Селісбері сів на дерев'яній лаві біля каміна і вдихнув змішаний аромат тютюну та якихось пахощів, приголомшений усією цією розкішшю, з якою годі порівняти оббиті зеленою тканиною крісла, дешеві картини та дзеркало в позолоченій рамі його власного помешкання.

— Радий, що ви завітали, — сказав Дайсон. — Правда, затишне гніздечко? Щось ви кепсько виглядаєте, Селісбері. З вами не трапилося нічого поганого?

— Ні, але останні кілька днів я просто сам не свій. Річ у тому, що тієї самої ночі, коли ми з вами востаннє бачилися, зі мною трапилась дивна... ем... пригода — гадаю, це так можна назвати, — і відтоді вона не дає мені спокою. Та найприкріше те, що пригода та — цілковита нісенітниця, а проте, я потім усе вам докладно розповім. А поки що ви маєте розказати решту тієї дивної історії, яку почали в ресторані.

— Так. Але, боюся, Селісбері, ви невиправний. Ви є рабом того, що звете фактами. Глибоко в душі ви переконані в тому, що то не справа дивна, а моє бачення її, і що насправді все просто, як у поліцейському рапорті, — і ви це чудово знаєте. Втім, я завершу історію, яку почав. Та спершу не завадило б чогось випити і запалити люльки.

Дайсон підійшов до дубового буфета і дістав з його глибин опуклу пляшку і два маленькі позолочені келишки.

— Це лікер «Бенедиктин», — сказав він. — Ви ж трохи вип'єте?

Селісбері ствердно кивнув, і якийсь час двоє чоловіків сиділи, попиваючи лікер і замислено пахкаючи люльками, перш ніж Дайсон почав свою розповідь.

— Заждіть-но, — заговорив він, — ми, здається, зупинилися на розгляді справи в залі суду, правда ж? Ні, це ми вже проминули. А. згадав. Я вам казав, що розслідування тієї справи, до якого я вдався, загалом, пройшло успішно. На цьому й поставили крапку, так?

— Так, саме на цьому місці. А якщо точніше, то останнє слово, яке ви тоді сказали, було «однак».

— А й справді. Відтоді я постійно про це думав і дійшов висновку, що це «однак» є дуже важливим «однак». Простіше кажучи, те, що я з'ясував чи, радше, думав, що з'ясував, виявилося нічого не вартим. Я, як ніколи, далекий від розгадки цієї справи. Втім, я можу розказати вам те, що знаю напевне. Пам'ятаєте, я вам говорив, наскільки мене вразили свідчення