Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

Біль рознісся по моєму животу і я впала на коліна. Це і справді було боляче, попри те, що після сутички із Браздом я відчувала біль куди менше. Деян одразу ж сховав меча та подав мені руку, за яку я схопилась як тільки побачила.

— Вибач, це вийшло рефлекторно, — сказав він дивлячись мені в очі. — Іноді я втрачаю над думками контроль.

— Не ти один, — відповіла я та зробила крок назад. — Не підходь так близько, мені не звично коли хтось настільки поруч окрім Юрії.

— Вибач, просто мені приємна твоя компанія.

— Так, мені твоя теж, але краще тримати дистанцію, — відповіла я та поглянула на річку. 

Надворі й так спекотно, а я ще й спітніла під час тренування, чого не скажеш про Деяна, в якого навіть краплини поту не з’явилось.

Він зрозумів чого я хотіла та мовчки відвернувся від мене, а я одразу ж роздяглася та зайшла до води. Колись би я посоромилась навіть такого, але якщо пригадати підглядання хлопців за мною у Сірих Птахах, та і Юрію в моїй компанії, що взагалі не бачила чогось дивного у тому, щоб роздягнутись де того захоче, то перейматись вже давно не було причини.

Спершу вода була тепла, але варто було лише зануритись глибше, як вона стала холодною. Але це було якраз те, що потрібно в таку спекотну погоду. 

— Мені залишити тебе саму?

— Посидь тут, може ще порозмовляємо, — відповіла я йому та зайшла у воду по шию. 

Деян сів на березі та дивився на мене, як те робила я коли тільки прийшла сюди до нього. Та ніякого дискомфорту це не викликало, лише дивне відчуття в животі. 

— Скільки тобі років, Деяне? — поцікавилась я, адже він виглядав досвідченим, що ніяк не пасувало до його молодого обличчя.

— Близько двадцяти трьох, але точно я не знаю, бо ніколи цим не цікавився, — відповів він задумавшись. — Це не має жодного значення у місці, де я виховувався.

Він не хотів говорити про своє минуле, але часто давав мені причини ним зацікавитись. Мабуть, для нього це виглядало так само і з мого боку. 

Я попливла до другого берега, щоб розвернутись там і повернутись назад. Якось мій батько сказав, що це як ритуал для підтвердження того, що ти освоїв плавання. Я навіть пригадала, як саме він мене навчав — просто кинув у воду та спостерігав за тим, як я намагалася не потонути.

Дорогою ми з Юрією та Ігорем часто знаходили всякі водойми, але при цьому лише мились, та аж ніяк не витрачали часу та сил на плавання. Я справді встигла скучити за цією справою.

Коли я почала виходити на берег, Деян сам відвернув погляд. Що мені в ньому сподобалось, так це те, що він добре мене розумів і без слів. Раніше таким могла похвастатись лише Юрія.

Відчуття спеки як рукою зняло, але не те, яке я відчувала в животі. Щось наче тремтіло там, поступово переходячи в ноги. Змушувало відчувати себе слабкою, але я все ще могла це контролювати. 

— Пополюємо разом? — запитала я в нього після того, як одяглась. — Можливо я навіть дам тобі стрельнути разок з арбалета.

— Звісно. Ніколи не мав можливості потримати в руках гномського арбалета, — відповів він. 

Поруч були якісь зарослі, і туди ми й вирішили піти. Правда коней довелось відігнати назад до корчми, що насправді було дуже просто — Деян просто хлопнув свого по спині й той побіг куди потрібно, а мій з ним за компанію після того ж ляску. Навіть на тему коней мені було чому у нього повчитись. 

Зарослі були не такими й великими, але за сотню років тут точно буде маленький ліс. Мій арбалет був заряджений та напоготові, а от Деян чомусь дістав меча, і на мій здивований погляд лише відповів, що краще бути готовим до всього.

Ми йшли дуже тихо, і полювання обіцяло бути успішним. Але спершу треба вислідити здобич, інакше це буде просто ділення шкури невбитого ведмедя. В подібних місцях можуть трапитись різні тварини, але особисто я розраховувала на зайця. Втім про зайця можна було забути, адже неподалік почулось якесь пташине пищання. 

— Що це? — запитав мені ледь не під вухо Деян.

— Самка фазана. Фазани дуже полохливі та швидкі, тому будь дуже обережним. 

Ми стали йти ще повільніше та обережніше, час від часу зупиняючись та прислухаючись до писку. Вже згодом ми вийшли до невеликої галявини, де сховались за товстим стовбуром дерева. Посеред галявини було два птахи, самка та самець. Самець все намагався залізти на самку, щипаючи її за шию як півень курку, а та у відповідь пищала. У них було одне кохання в голові, а тому вони навіть не помітила нашої присутності.

— Встигнеш пристрелити обох? — Деян знову прошепотів мені над вухо. 

— Із цими птахами не буває так просто, — відповіла я та націлилась. — Пристрелю самця, в ньому м’яса більше.

Та коли я націлилася, то помітила, що Деян став у дивну стійку та заніс меч назад. Схоже, що він готувався кинути його одразу після мого пострілу. Ми переглянулись та усміхнулись, а опісля цього я спустила тятиву. 

Болт пробив фазана наскрізь та увійшов в землю. Можна було б ризикнути та перейти в інше місце, щоб одним пострілом вбити двох, але це дурний ризик залишитись взагалі без здобичі. Одразу за моїм болтом полетів і короткий меч Деяна, влучивши фазанці в голову. От і кінець їхній любові, як і їм самим. Зате сьогодні у нас буде щось смачніше за суп старого корчмаря.