Читати книгу - "Ярослав, Ольга Вільна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– До приїзду спецтехніки вище п’ятого поверху не дістатись, – додав Махмут. – Живі там є. Однак президентський люкс розтрощено вщент, сер. Я не раджу вам очікувати на добрі новини.
Орел стиснув кулаки. Прикрив очі, збираючись із думками.
– Підготуйте зв’язок із Княжим домом. Я маю повідомити про це, – погляд на площу. Там, серед постраждалих, рятувальників та випадкових перехожих курсували представники преси та новинних каналів. – Про це я маю повідоми Його Величності особисто.
***********************************
Його помітили. Один із поліціантів, Ярослав навіть не звернув уваги на погони, споро підійшов до нього, пропонуючи залишити місце трагедії. Невеличка площадка, де вони перебували, тулилась між палаючим готелем і двома іншими будівлями, також постраждалими від вибуху. Тут продовжували де-інде падати частини розбитих конструкцій, а ті, що вже лежали під ногами, подекуди ще горіли. І перебування в цьому місці сторонніх прохожих справді було недоречним.
Однак він не був пересічним зівакою.
– Хто керує рятувальною операцією? Я маю негайно зустрітись із ним, – Ярослав спробував зібратись із думками.
Він мав би бути в готелі. Він мав би бути в номері, на поверсі, якого він навіть не міг розгледіти.
– Вам потрібна допомога? – поліціант квапливо огледів дивакуватого хлопця, перекривши шлях до готелю. – Якщо ви не постраждали, вам необхідно залишити територію.
«Він знущається з мене? – недоречна думка. Ярослав здивовано вилупився на службовця, який тиснув його назад, випроваджуючи зі стоянки. – Я маю зустрітись… з ким?»
– Моє ім’я Ярослав Владиславович. Княжич Київської Русі! – Наявність підрозділів поліції, рятувальників та медичних гелікоптерів у повітрі дозволяла припустити присутність губернатора неподалік. Або його скору тут появу. – Де губернатор Орел Стожарович? Я маю негайно його бачити!
Перше, що треба було зробити – повідомити про своє місцезнаходження. Не можна було допустити, щоб його визнали … мертвим. Адже він мав бути у готелі. Мав бути там, а Олег мав гуляти на виставці.
«Олег? Я залишив його там, я наказав йому там лишитись замість себе, – зціпив зуби. – Ні. Потім», – зараз йому потрібна була твереза голова.
– Його Королівська Вельможність? – в голосі сержанта, Ярослав врешті поглянув на погони, почулась недовіра. Ще молодий чоловік вочевидь не так уявляв собі княжича Київської Русі.
«Але в мене немає ні часу, ні можливостей сперечатись», – хлопець потягнув за ланцюжок, витягаючи з–за пазухи невеликий кулон у вигляді особистого герба:
– Це мала печатка спадкоємця, – пояснив. – Єдиний беззаперечний доказ моєї особи.
– Це? – та перш ніж поліціанту спало на думку протягти руку, аби поближче роздивитись кулон, продовжив.
– Я вимагаю, аби мене негайно провели до губернатора!
– Що відбувається? Чому сторонні на території? – до них долучився черговий поліціант, та вже в формі спецпідрозділів. Ярослав помітив нашивку з написом «КОРД» і навіть трохи заспокоївся. Останні хоч і підпорядковувалися губерніям, однак також доволі тісно взаємодіяли із СБР. Спільні навчання були типовим явищем, а отже існувала велика імовірність, що цьому чоловікові буде відомо про княжі печатки та їх значення.
– Його Королівська Вельможність, – не надто впевнено пояснив сержант. – Да. Надобно повідомити губернатора?
Кордовець всім корпусом обернувся до хлопця:
– Княжич Ярослав? – погляд чоловіка зупинився на печатці. В очах майнуло усвідомлення та розуміння. – Ви мали перебувати у готелі.
– Мене там не було, – криво посміхнувся. – Тож, мені сьогодні прояснять, що тут відбувається, де мій супровід? І коли я, врешті, побачу губернатора? – тепер, коли його ідентифікували, спілкуватись стало легше. Обидва поліціанти витягнулись.
– Пантєлєєв Юрій, сержант оперативного відділу номер 12 поліції Москви, Північно-Східної губернії Київської Русі.
– Береза Ігор, спецпідрозділ КОРД, – чоловік зробив крок у бік. – Прибуття губернатора очікується. – Погляд на палаючий готель. – На вулицях зараз надто людно, тому пропоную почекати в нашому транспорті, Ваша Королівська Вельможність. Я зв’яжусь із керівництвом для уточнення інформації та формування відповідного супроводу для вас.
Ярослав видихнув. Це було схоже на план. Дочекатись супроводу, привести себе до ладу. Прийти до тями.
– Ведіть.
«І варто зв’язатись з Костянтином, – доречна думка прийшла в голову одразу, як хлопець помітив перемовини Ігора по рації. – Його ж номер має бути в Олега, так? Корисні і необхідні робочі контакти?» – ідея обмінятись телефонами зараз вже не виглядала розумною.
Чорний мікроавтобус КОРДу, припаркований під кам’яною аркою, був геть непомітним, аж поки йому не відчинили дверцята. Єдиний оперативник всередині одразу підскочив, вітаючи княжича.
– Ваша Королівська Вельможність!
– Ми залишимо вас тут. Прошу, – Ігор коротко схилив голову і одвернувся. Юрій мовчки повторив маневр, хоча на обличчі промайнуло розчарування. Вочевидь сержантові хотілось лишитись поряд із княжичем, а не повертатись до патрулювання.
Ярослав навіть посміхнувся з цього, про себе. Обставини, в яких він опинився, насправді не радували. Ба більше, він все ще не міг їх повністю усвідомити.
«Як це сталось? Що з моїми людьми?»
– Гей! – голос Романи, забутої на вулицях Москви, долинув несподівано і зовсім невчасно. – Ти!
Чоловік з мікроавтобусу потягнувся за зброєю. Ярослав зітхнув, обертаючись.
– Не стріляти! Вона зі мною, – почав пояснювати, коли навіть не зрозумів, відчув, що щось пішло не так.
Романа, дівчина, документи якої він випадково втопив і яка неабияк пройшлась по його самоповазі, завмерла перед мікроавтобусом не зла та роздратована, а шокована. З широко розкритими очима та відкритим ротом, серед попелу та диму, на тлі розтрощеного готелю.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ярослав, Ольга Вільна», після закриття браузера.