Читати книгу - "Університет Блага, Несвятий революціонер"

Чоловік зник із поля зору так швидко, як і з’явився. Лемка, аж ніяк, не розчулила, не підштовхнула до змін ця розмова, не здивувала, він тихо та цілеспрямовано пішов до будинку ректора. Його не бентежила більше його доля, доля людей чи доля когось іще. Він пройшов стадію агонії, тепер Лемішин – вічний  комуніст, принаймні, до часу, поки він потрібен Партії.

Ліс гукав голосом покійного друга хлопця, який проходив біля нього. Крики тисячі жертв: розстріляних опозиціонерів, митців, військових та дітей. Ліс – пастка, місце, яке ніби штучно виростили для того, аби убивати зрадників. Спочатку було Слово, потім звуки пострілу та падаючих гільз, потім був мовчазний Крик, а під кінець голосна Тиша. Байдуже, чи то дорослий, чи то дитина, схема була однаковою. Слово – Постріл – Крик – Тиша.

-За що мене убили, ЗА ЩО?!

-Мамо, а чому нас сюди привезли?

-43 роки мені. Герой війни, який воював не для такого життя.

-Авдію…

Лемішин чув усі голоси, які доносились із темного місця. Вітер доносив звуки прямо у вухо хлопця, у його свідомість. У тропах блукав лісовий. Він оберігав місця смертей, наносячи на деревах гострі порізи, де були тіла та тихо собі йшов. За ним слідували вовченяти, які гралися із собою. Старий дух лісу посміхався, згадуючи усіх тих звірів, яких пережив. Залишаючи поза собою сліди: лівою ногою – малюнок правої стопи, а правою ногою – малюнок лівої, стукаючи по стежині, перевіряючи, чи не заблукав хтось із мертвих. Його жовті очі та пусті зіниці вловили хлопця, який проходив біля лісу. Комуніст не вірить у бога та у духів чи міфічних створінь, тому Авдій би його ніяк не побачив, проте лісовик бачив хлопця чітко. Мудрий дух вмів взнавати інформацію про людей з мертвих душ, які тут знаходились. Адже кожен, хто у цьому місті жив, має переплетену історію. Боровик знав майбутнє хлопця, але у своєму лісі він його не чекав. Вовченята завили своїми дзвонкими голосами, а дід лише розвернувся та пішов до дерева, де повісили Августина.

Авдій біг. Тікав від голосів, як люди тікають від міста. Безумець.

Ось – ось і він вже біля великого двоповерхового будинку ректора. На ганку стояв автомобіль останнього року випуску, куплений на замовлення. Василь Пантелеймонович особисто забирав його із заводу. Велике подвір’я, оточене металевим парканом. Металеву решітку обплітав виноград, а по ліву сторону знаходився сад, де ректор ростив яблуню, грушу та кавуни. Кожного літа – це місце виглядало, ніби дім звичайної сім’ї, де затишок та спокій доходив з кожної щілини, грядки чи квадратного метру. По праву сторону стояли статуї левів, біля здоровецької бесідки, де стояв мангал, на якому тліли гілки. Запах стояв на все подвір’я. У вікні стояв силует, який спостерігав за тим, хто підійшов до його подвір’я. Побачивши хлопця, силует швидко розчинився у вікні і за хвилину вже відчиняв двері Авдію. Василь Пантелеймонович тихо та безрадісно привітався з Лемішиним. Він позвав його до себе на вечерю, бо знав, що студент полює на нього, а Лаврентій уб’є.

-Юний, юний, Авдію Лемішин. Проходь, будь ласка, у мій скромний будинок.

-Дякую за запрошення, Василю Пантелеймоновичу.

І ось, те що не пишне зовні, прекрасне у середині. Червоний інтер’єр у кожній кімнаті. Криваво-червоний. Різноманітні картини, від мертвої овечки, яку оточили стерв’ятники до портрету вождя та автопортрету малого вождя. Проте серед усіхУ середині зали, підлога якої була зроблена із дорогих порід червоних дерев, стояв ексклюзивний грамофон фірми «PARADISE», який був тихо провезений контрабандою. Звісно, Лаврентій, це знав. Знав усе, що робив Василь, але він його покривав. Працювали разом вони досить довго, але вічного не існує. Вічний комуніст здався власній совісті, через яку щовечора плакав. Батьки, яких він здав у лапи звіру, снились йому щоночі. Вдягавши щовечора свою чорну піжаму, ректор благав Бога, аби йому простили батьки та не турбували вже його. І ось тут він попав у власну ж пастку. Підпільна церква, в яку він пішов в один з вечорів, стала його кінцем і спасінням. Він перестав бачити батьків та сьогодні вперше нормально спав, проте очі Колоса Захисту та Безпеки скрізь. Лаврентій вже все знав, йому потрібен був лише Авдій. Віра – інструмент контролю. Прибічники комунізму дозволять людям сповідувати заново віру, але використовуватимуть це як спосіб все більше проникати у голову людей.

Так у великій залі, де у каміні догорало вугілля, Василь Пантелеймонович сів на великий, м’який диван. Все що було у домі ректора, у СРСР не розроблялося, окрім телевізора, який стояв у кімнаті вождя. Голосно було чути звуки «Лебединого Озера». Наближалась катастрофа.

-Студенте, сядь, будь ласка.

Авдій сів навпроти Василя Пантелеймоновича у шикарне, шкіряне крісло. Він не відчував тут зверхності над кимось. Тим більше не відчував, що контролює ситуацію у своїх руках.

-Ви, мабуть, розумієте, чому я вас позвав сюди.

-Можливо, а можливо й ні. Для мене це було честю потрапити до вас.

-Без красивих епітетів, будь ласка! Вечір є трагічним. Я включу музику, вона здатна заспокоювати.

-Як і віра?

-Що ви сказали?

-Нічого, включайте, будь ласка.

Із грамофону не зовсім голосно лунає музика оркестру, який у перший вересневий день зустріне Авдія біля порогу університету своїми болісними акордами. Скрипка плакала, кричала, доторкаючись до струн серця. Сумне фортепіано, грало, то мовчало, не перебиваючи скрипку. У далені важко чути барабани, які громом проносились по небу. Гітари своїм боєм колисали вітер, у той час, як сліпий диригент, своїми граційними рухами, десь, на небесах, чи під землею, чи прямо на сцені, управляв восьмим чудом світу – музикою.

Василь Пантелеймонович зняв окуляри, налляв собі води та сів, не відводячи очей від студента. У його ж кімнаті стояла картина намальована білими та червоними фарбами. Червоні малювали вічного комуніста – Василя Пантелеймоновича з багатьма медалями на грудях, який тримав у руках серпа та молота, коли ж білі – двох янголів із кулями у тілі. Один плакав та зі страхом дивився на свого сина, коли ж інший янгол з обірваними крилами навіть не дивився в сторону Василя. Дата картини 10 жовтня 1929 року. Тоді на сцені сидів ще зовсім молодий художник «Жовтня», який звикав до нових часів після Революції, але він так і не звикне до розпаду СРСР.